Бійцівський клуб - Чак Паланік

Тоді вона гадала, що дійшла до краю.

— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти ще уявлення не маєш, як далеко можна зайти, але я швидко все схоплювала.

Коли Марла вперше наповнювала похоронну урну, вона не наділа маску на обличчя. Пізніше, коли вона чхнула й висякалася, на хустинці лишилася чорна брудота від пана Бозна-Як-Там-Його.

Якщо в домі на Паперовій вулиці телефон дзвонив лише раз, а коли ти брав слухавку, на тому кінці була тиша, ти вже знав: це по Марлу. Це траплялося значно частіше, ніж можна було очікувати.

У дім на Паперовій вулиці став надзвонювати детектив, що розслідував вибух у моїй квартирі. Тайлер тоді ставав коло мене, торкаючись грудьми мого плеча, й нашіптував в одне вухо, тим часом як я тримав слухавку коло іншого, а детектив запитував мене, чи я не знаю нікого, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.

— Руйнування, — шепотів Тайлер, — це природна частина мого розвитку в напрямку до трагедії й розпаду.

Я сказав слідчому, що вибухнув мій холодильник.

— Я пориваю з фізичною владою, із земними набутками, — шепотів Тайлер, — тому що, тільки руйнуючи себе, я можу виявити більшу силу свого духу.

У динаміті, сказав слідчий, були домішки: осад оксалату амонію та перхлориду калію, — а це свідчить про те, що вибухівку могли виготовити в домашніх умовах. До того ж засувний замок на вхідних дверях було розтрощено.

Я сказав, що тієї ночі був у Вашингтоні.

Слідчий розповів телефоном, що на замковий механізм бризнули фреоном, а потім, устромивши ручне зубило в замкову щілину, розтрощили осердя. Так злочинці крадуть велосипеди.

— Хто руйнує майно моє, — казав Тайлер, — звільняє мене й рятує мій дух. Учитель, що прибирає скарби земні з мого шляху, визволить мене.

Слідчий сказав, що той, хто заклав саморобну вибухівку, міг увімкнути газ і загасити запальник у печі задовго до самого вибуху. Газ міг бути лише детонатором. Мав би минути не один день, доки газ наповнив би квартиру й досягнув компресора холодильника, чий електродвигун викликав би вибух.

— Скажи йому, — шепотів Тайлер. — Так, це ти зробив. Це ти висадив усе в повітря. Він же саме це хоче почути.

Ні, кажу я слідчому, я не лишав газ увімкненим перед тим, як податися з міста. Я любив своє життя. Любив свою квартиру. Я любив свої меблі, всі-всі. Це було моє життя. Усе: світильники, крісла, килими — це був я сам. Посуд у кухонній шафі — це я. Вазонки — це я. Телевізор — це я. Це я злетів у повітря. Невже він цього не розуміє?

Слідчий сказав мені не виїздити з міста.

15

Його високоповажність, шановний пан голова місцевого відділу національної об’єднаної професійної спілки кіномеханіків і незалежних працівників кінотеатрів просто сидить собі.

У всьому, що людина сприймає як належне, під нею і поза нею, а також усередині, визріває щось жахливе.

Немає нічого непорушного.

Усе нищиться.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Тайлер три роки склеював і різав кіноплівку для мережі кінотеатрів. Фільми, поділені на шість-сім невеликих рулонів, перевозять у металевих контейнерах. Для кінопроекторів, що мають механізм автоматичного заправляння й перемотування плівки, Тайлер мав склеювати ці частини докупи в один п’ятифутовий рулон. Протягом трьох років — сім кінотеатрів, у кожному принаймні три зали, щотижня нові покази — через Тайлерові руки перейшли сотні фільмокопій.

На лихо, коли всюди стали впроваджувати проектори з автоматичним заправлянням і перемотуванням, виявилося, що Тайлер профспілці більше не потрібен. Панові голові місцевого відділу довелося викликати Тайлера посидіти-побалакати.

Робота була нудною, а платили дріб’язок, тож голова кінопрофесійної спілки кіномеханіків і кінонезалежних кінопрацівників кінотеатрів сказав, що вони роблять Тайлерові Дьордену ласку, намагаючись дипломатично його витурити.

Не думайте, що вас звільнили через непридатність. Вважайте це скороченням штату.

Сам пан дупа місцевого відділу профспілки каже:

— Ми цінуємо ваш внесок у наше процвітання.

О, жодних проблем, сказав Тайлер і усміхнувся. Доки профспілка надсилатиме чеки, він триматиме язика за зубами.

Тайлер сказав:

— Вважайте це достроковим виходом на пенсію з оплатою.

Тайлер тримав у руках сотні фільмокопій.

Фільми повернулися до кінопрокатника. Фільми, що будуть знову й знову показувати в кінотеатрах. Комедії. Трагедії. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі фільми.

Усі з вклеєними Тайлером однокадровими спалахами порнографії.

Содомія. Феляція. Кунілінгус. Садомазохізм.

Тайлерові нíчого було втрачати.

Тайлер — пішак у цьому світі, сміття під ногами кожного.

Це все Тайлер змусив мене запам’ятати, щоб я це саме переповів менеджерові готелю «Прессман».

Тайлер сказав, що на своїй іншій роботі, у готелі «Прессман», він ніхто. Усім байдуже, живий він іще чи помер, і Тайлерові також на всіх похуй. Оце, за намовою Тайлера, я й мав переказати менеджерові готелю в його кабінеті, зовні коло дверей якого вартують охоронці.

Коли все скінчилося, ми з Тайлером засиділися до пізньої ночі, розповідаючи одне одному свої історії.

Відразу ж після того, як Тайлер сходив до профспілки кіномеханіків, він змусив мене піти на зустріч із менеджером готелю.

Ми з Тайлером ставали дедалі більше схожими один на одного, немов близнюки. Вилиці нам обом було попідбивано так, що шкіра на них пообвисала й уже не поверталася на місце після ударів.

Я свої синці отримав у бійцівському клубі, Тайлерові ж мармизу розквасив голова спілки кіномеханіків. Після того як Тайлер виповз із профспілки, я пішов побачитися з менеджером готелю «Прессман».

Я сидів там, у кабінеті менеджера готелю.

Я — Зловісний Вишкір Помсти Джо.

Менеджер відразу ж заявив, що в мене є три хвилини. Я встиг за тридцять секунд розповісти йому, як сцяв у суп, пердів на крем-брюле, сякався в тушкований салат-цикорій, а також розказав йому, що тепер хочу, аби готель щотижня надсилав мені чек на суму, яка дорівнює моїй середній платні за тиждень плюс чайові. Я натомість більше ніколи не вийду на роботу й не піду до журналістів чи до санітарного нагляду й, зніяковіло пускаючи сльозу, не зізнаюся їм у всьому.

Заголовок: «Офіціант, якого замучило сумління, розповів, що псував їжу».

Звісно, сказав я, мене можуть кинути до в’язниці. Мене можуть підвісити за яйця, можуть тягати вулицями, можуть здерти з мене шкуру й облити лугом, але готель «Прессман» запам’ятають назавжди як той, де найбагатші