Бійцівський клуб - Чак Паланік

Схоже на те, кажу я, що це написав якийсь божевільний і небезпечний убивця і що в будь-яку мить робочого дня цього шизофреніка може перемкнути, він остаточно зсунеться з глузду й заходиться бігати від офісу до офісу з напівавтоматичним карабіном «Армалайт AR-180», що працює на принципі газовідведення.

Начальник мовчки дивиться на мене.

Цей хлопчина, кажу я, либонь, щовечора сидить удома й стоматологічним терпужком надпилює хрестиком кінчик кожної кулі. А потім, коли одного ранку він приходить на роботу й заганяє цю кулю в свого начальника, в цього набридливого нездару, дріб’язкового скиглія, сраколиза й тюхтія, то, потрапивши у ваше тіло, куля розтуляється по надпиляному, як пуп’янок квітки, виламує вам хребет і викидає крізь діру в спині смердючу купу ваших тельбухів. Уявіть-но собі, як ваша черевна чакра розкривається сповільненим вибухом ковбасок-кров’янок, чи то пак ваших тонких кишок.

Начальник припиняє тицяти папірець мені під ніс.

Ану, кажу я, прочитайте лишень ще щось звідти.

Ні-ні, я не жартую, кажу я, справді страх як цікаво. Геть-чисто з розуму схибнутий писав.

І я посміхаюсь. Краї невеличкої, схожої на гузно дірки в моїй щоці такого самого синяво-чорного кольору, як собачі ясна. Шкіру на синцях під очима стягло так, що вона здається лакованою.

Начальник мовчки дивиться на мене.

Ну гаразд, кажу я, я вам допоможу.

Четверте правило бійцівського клубу — один бій на раз, кажу я.

Начальник глипає в папірець, потім на мене.

Правило п’яте — битися без взуття й голими по пояс, кажу я.

Начальник глипає в папірець, потім на мене.

Може бути, кажу я, цей несповна розуму довбень візьме карабін «Іґл Апач», бо ж той має магазин на тридцять набоїв, а важить лише дев’ять фунтів. А в «Армалайта» тільки п’ятинабійний магазин. Із тридцятьма набоями цей наш довбонутий упень хлопчина може пройтися всіма віце-президентськими кабінетами, заставленими дорогими меблями з червоного дерева, і йому ще лишиться по кулі на кожного директора.

Я говорю Тайлеровими словами. А колись я був таким гарним хлопцем.

Я дивлюся начальникові просто в очі. Вони в нього блакитні-блакитні, блідо-блакитні волошкові очі.

Напівавтоматичний карабін «J&R 68» теж має магазин на тридцять набоїв, а важить лише сім фунтів.

Начальник мовчки дивиться на мене.

Це вам не смішки, кажу я. Це, мабуть, хтось, кого ви давно знаєте. Мабуть, цей чоловік знає все про вас: де ви мешкаєте, де працює ваша дружина, до якої школи ходять ваші діти.

Розмова ця втомлює і зненацька дуже-дуже набридає.

І навіщо Тайлерові здалося десять копій правил бійцівського клубу?

От тільки не слід казати, що мені відомо про шкіряні салони, через які потім виникають вроджені вади розвитку. І про браковані гальмівні колодки, які цілком нормальні на вигляд, торговельний агент нічого не помічає, але вони підводять після двох тисяч миль пробігу.

Відомо мені й про реостат системи кондиціонування повітря, який нагрівається так, що в бардачку займаються карти. І про те, скільки людей згоріло живцем через зворотний удар полум’я в паливну форсунку. Я бачив людей із відрубаними по коліно ногами, бо турбокомпресор вибухав, його лопаті пробивали теплоізоляційну перегородку і влітали до салону. Я був на місцях аварій, бачив згорілі машини та протоколи огляду, де навпроти «ПРИЧИНА АВАРІЇ» стояло «невідома».

Ні, кажу, це не я писав. Я беру аркуш двома пальцями й висмикую його з начальникової руки. Край аркуша, мабуть, порізав йому великий палець, бо рука його злітає до рота, і він несамовито смокче, вирячивши очі. Зіжмакавши папір, я кидаю його у відро для сміття коло мого робочого столу.

Може, кажу я, вам не слід тягти до мене всіляке сміття, яке ви десь підбираєте?

У неділю ввечері я йду до «Лишаймося чоловіками разом», але підвал єпископальної церкви Святої Трійці майже порожній. Прийшли тільки Великий Боб і я. Я ледве приліз, кожен м’яз мого тіла збитий уздовж і впоперек, але моє серце несамовито скаче в грудях, а в голові вирує коловерть думок. Це безсоння. Цілу ніч у твоїй голові снуються думки.

Цілісіньку ніч ти думаєш: «Чи я сплю? Чи я спав?»

Немов глузуючи з моїх травм, м’язи на руках Великого Боба випинаються з-під рукавів футболки, тверді й лискучі. Великий Боб усміхається, він радий мене бачити.

Він думав, що я помер.

Ага, кажу я, я думав про нього те саме.

— Що ж, — каже Великий Боб, — у мене добра новина.

Де всі?

— Оце і є добра новина, — каже Великий Боб. — Групу розпустили. Я прийшов сюди тільки на випадок, якщо хтось про це ще не знає.

Заплющивши очі, я падаю на картату канапу, придбану в магазині вживаних речей.

— Добра новина полягає в тому, — мовить далі Великий Боб, — що відкрили нову групу, але перше правило цієї нової групи каже, що про неї не можна нікому говорити.

Ох!

Великий Боб мовить:

— І друге правило цієї нової групи каже, що про неї не можна нікому говорити.

От лайно! Я розплющую очі.

Блядь.

— Ця група називається бійцівський клуб, — каже Великий Боб. — Вони зустрічаються щоп’ятниці ввечері на іншому кінці міста, в гаражі, який замикають ізсередини. А в четвер увечері інший бійцівський клуб збирається в сусідньому гаражі.

Мені не відомо про жодне з цих місць.

— Перше правило бійцівського клубу, — каже Великий Боб, — не говорити про бійцівський клуб.

У середу, четвер і п’ятницю Тайлер працює ввечері кіномеханіком, я бачив його квитанцію про нарахування заробітної плати за минулий тиждень.

— Друге правило бійцівського клубу, — каже Великий Боб, — нікому не говорити про бійцівський клуб.

У суботу ввечері Тайлер ходить до бійцівського клубу разом зі мною.

— Битися лише сам на сам.

У неділю зранку, побиті, ми повертаємося додому й спимо аж до вечора.

— Один бій на раз, — каже Великий Боб.

У неділю й понеділок увечері Тайлер працює офіціантом.

— Битися без взуття й голими по пояс.

У вівторок увечері Тайлер удома варить мило, загортає його в обгортковий папір і надсилає замовникам. «Миловарня на Паперовій вулиці».

— Бій триває стільки, скільки потрібно, — каже Великий Боб. — Це правила бійцівського клубу, що їх вигадав хлопчина, який вигадав і сам клуб.

Великий Боб питає:

— Ти часом його не знаєш?

— Я сам з ним ніколи не зустрічався, — каже Великий Боб. — Його звати Тайлер Дьорден.

«Миловарня на Паперовій вулиці».

Чи я його знаю?

А біс його зна, кажу я.

Може, й знаю.

13

Коли я приїхав до готелю «Ріджент», Марла в купальному халаті