Бійцівський клуб - Чак Паланік
Я говорю Тайлеровими словами.
А колись я був таким гарним хлопцем.
Коли у своєму кабінеті голова профспілки стусонув Тайлера, той зареготав. Один удар збив Тайлера зі стільця, і він сидів, прихилившись до стіни, й сміявся.
— Ну ж бо! Однаково ти не зможеш мене вбити, — регочучи, казав Тайлер. — Недоумку! Ти можеш роз’юшити мене в лайно, але ти не можеш мене вбити.
Ти маєш забагато чого втрачати.
Мені ж втрачати нічого.
У тебе є все.
Ну ж бо! Бий! Просто в живіт! Затопи ще раз по мармизі. Повибивай мені всі зуби, чеки ж усе одно будеш надсилати. Переламай усі ребра але простроч плату мені хоч на тиждень, і всім про все стане відомо. Тебе й твою нікчемну профспілку засудить кожен власник кінотеатру, кожен кінопрокатник, кожна мамка, чиє дитя, дивлячись «Бембі», раптом уздріло стоячий прутень.
— Я непотріб, — сказав Тайлер, — я непотріб, лайно й придурок для тебе й усього цього сраного світу. Тобі байдуже, де я живу, як себе почуваю, що їм, чим годую своїх дітей, чим розплачуюся з лікарем, коли нездужаю. Так, я дурень і слабак, і мені все обридло, та однаково — тепер ти відповідаєш за мене.
Я сиджу в кабінеті менеджера готелю «Прессман». Мої губи, розбиті в бійцівському клубі, потріскалися частин на десять. Дірка-гузно у щоці дивиться на менеджера, і все це має вельми переконливий вигляд.
Загалом я сказав усе те саме, що й Тайлер.
Коли голова профспілки відлупцював Тайлера так, що той уже лежав на підлозі, коли пан голова побачив, що Тайлер не відповідає йому нічим, його високоповажність відхилився назад усім своїм здоровенним, як «каділлак», корпусом — набагато більшим і міцнішим, ніж насправді потрібен йому, — розмахнувся ногою і всадив носака Тайлерові під ребра, а Тайлер зайшовся реготом. Його високоповажність копнув Тайлера по нирках, і Тайлера скрутило в м’ячик, та він не припиняв сміятися.
— Ну ж бо, відведи душу! — сказав Тайлер. — Повір мені. Тобі полегшає. Ти почуватимешся просто пречудово.
Я попрохав у менеджера готелю «Прессман» дозволу скористатися телефоном у його кабінеті, підійшов і набрав номер відділу міських новин у місцевій газеті. Менеджер витріщився на мене, а я заговорив у слухавку.
Алло, доброго дня, сказав я, я скоїв жахливий злочин проти людяності, щоб висловити свій політичний протест. Я протестую проти експлуатації працівників сфери обслуговування.
Коли вже сідати до в’язниці, то не просто лакеєм-дурником, який дзюрив у суп. Це мусить мати героїчний розмах.
«Офіціант-Робін Гуд — захисник злидарів».
Ітиметься набагато більше, ніж про якийсь один готель і одного офіціанта.
Менеджер дуже обережно забирає в мене слухавку. Він каже, що не хоче, щоб я тут більше працював, принаймні в такому вигляді.
Стоячи перед столом менеджера, я кажу: що?
Вам не подобається оце?
Далі дивлячись на менеджера, я без вагань, розмахнувшись рукою, заціджую кулаком собі по носі так, що струпи, якими взялися давніші рани, тріскають і чвиркає кров.
Без жодної на те причини мені пригадується наша з Тайлером перша бійка. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.
Удар вийшов не дуже сильний. Я знову б’ю себе. Кров цебенить із носа, виглядає непогано, але я ще й відкидаюся назад, налітаю на стіну, жахливо зойкаю і трощу картину, яка висить там.
Уламки скла, рама, картина з квітами падають додолу, усе заливає моя кров, а посеред цього всього я блазнюю далі. Я поводжуся як геть пришелепуватий. Кров скрапує на килим, я підповзаю до стола, хапаюся за його край, лишаючи потворні криваві відбитки рук, і кажу, будь ласка, допоможіть мені, але починаю хихотіти.
Допоможіть мені, будь ласка.
Будь ласка, не бийте мене знову.
Я спадаю назад на підлогу й розмазую свою кров по килиму. Найперше, що я промовлю, це «будь ласка». Тож я міцно стуляю губи. Потвора лізе по красивих квітах і візерунках перського килима. Кров крапає з мого носа, гарячим струмком ллється назад мені в рот і горлянку. Потвора повзе килимом, розпашіла, лізе, збираючи пил і всілякі нитки, що пристають до крові на її пазурах. І вона підповзає достатньо близько, щоб ухопити менеджера готелю «Прессман» за холошу брюк у вузьку смужку й таки промовити:
— Будь ласка.
І ще раз.
«Будь ласка» вихоплюється з рота кривавими бульбашками.
І ще раз.
Будь ласка.
Бульбашки лускають, розбризкуючи довкола кров.
Ось так у Тайлера з’явилася можливість бувати в бійцівському клубі щовечора. Відтак було започатковано сім бійцівських клубів, а потім п’ятнадцять, а потім двадцять три, а Тайлерові все було замало. Гроші тепер приходили постійно.
Будь ласка, благаю я менеджера готелю «Прессман», дайте мені грошей. І знову хихочу.
Будь ласка.
І, будь ласочка, не бийте мене більше.
У вас усього так багато, у мене ж немає нічого. Я починаю дертися холошею догори, вимазуючи кров’ю посмуговані брюки менеджера, який із силою заточується назад, упирається руками в підвіконня й навіть, розсуваючи тонкі губи, шкірить зуби.
Кривавими пазурами потвора чіпляється за ремінь менеджерових брюк, підтягується, щоб ухопитися за білу накрохмалену сорочку, і я закривавленими руками стискаю гладенькі зап’ястки менеджера.
Будь ласка. Моя усмішка така широка, що губи мало не тріскають.
Менеджер пручається й вищить, прагнучи висмикнути свої руки й опинитися подалі від мене, моєї крові й мого розтрощеного носа. Ми боремося, до крові, що на нас обох, липне всякий бруд, і саме в цей найцікавіший момент до кабінету вирішують зазирнути охоронці.
16
Сьогодні в газетах повідомили, що хтось вдерся до офісів між десятим і п’ятнадцятим поверхами хмарочоса Гейн-Тауер, через офісні вікна виліз назовні й намалював на південному боці будівлі вишкірену фізіономію завбільшки з п’ять поверхів, а потім улаштував пожежу в офісах посередині кожного велетенського ока так, що ті спалахнули гігантським невблаганним живим вогнем над світанковим містом.
На перших сторінках газет — малюнок, на якому обличчя скидається чи то на розлючену гарбузяну голову, чи то на якогось японського демона, дракона пожадливості, що завис у повітрі, а пасма диму клубочаться над ним, наче відьмині брови чи, може, чортячі роги. Люди скрикували, закидаючи голови назад.
Що це все означає?
І хто міг таке утнути? Навіть коли вогонь згас, обличчя нікуди не зникло. І виглядало воно ще страшніше. Порожні очниці, здавалося, стежили за кожним, хто проходив вулицею повз. І водночас вони були мертвими.
Газети пишуть про це дедалі більше.
Певна річ, ти читаєш це, і тобі кортить зараз же дізнатися, чи цей
