Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Ґумерсінда першою довідалася, що Леокадія, врешті-решт, забрала Ґільєрмо та Розаріо і втекла з ними через Піренеї — не знаю, як вона це зробила, але поки вилинялий ведмідь прикотився повозкою з Квінта-дель-Сордо, я вже знав від неї, що відтепер він сидітиме там зовсім самотнім, якщо не рахувати Феліпе та чергової кухарки (всі по черзі звільнялись, бо не могли витримати гумору хазяїна та скандалів хазяйки); він лише обтрусив рукави сурдута, важко сів у крісло й сказав: «Поклич Маріаніто. Я мушу переписати на нього будинок, щоб його не заграбастали, якщо мене заарештують. У сімнадцятирічного хлопчика нічого не заберуть за гріхи діда. Нехай вони думають, що все майно — це лахи, що на мені, й кілька старих пензлів».

Мені здавалося, що маю сумувати й висловлювати йому співчуття; я отримав будинок, але знав, що отримав його тільки на папері, й зрадів із цього менше, ніж якби отримав гарного шпіцрутена або шпильку для краватки — зрештою, теж мені будинок, купка старої цегли і шматок неродючої землі, де Феліпе, навіть якби став на голову, й так не посадить повноцінний сад.

А все-таки ми сміялися — дідусь розповідав мені про перший свій екіпаж, двоколісний birlocho[16]: «В усьому Мадриді, — казав він, — було тільки три такі! Три, синку. Одним їздив син банкіра, зрештою, потім він кепсько кінчив, другим їздив принц крові, а третім — не хто інший, як дон Франсиско де Ґойя! Позолочений, лакований — коли я ним їхав, уся вулиця зупинялася, кожен риботорговець, кожна продавчиня помаранчів, кожна матрона та вуличний шалапут вдивлялись у цю цяцьку. Ну, але була ця радість на півгодини: продавець узяв мене на першу прогулянку, щоб я впевнився, чи все працює, як слід, чи осі добре збалансовані й чи вся цілість не перехняблена… ну, і коли я шмагонув коня, і той помчав серединою дороги, то всі разом злетіли в одне місце: birlocho, кінь і ми. Отримав я з цього купку поламаної деревини, позолоченої та лакованої, і травму руки, яку зализував два тижні. Я подумав тоді: якщо працюю рукою, то мушу пильнувати її, як скрипаль. І відтоді їздив уже тільки спокійними мулами».

Слухаючи його веселу розповідь, у самій середині історії я зрозумів, що мене зовсім не смішить сама подія, він просто вкотре відтворює історію, яку часто розповідав різним людям. Що сміх — у цій історії, а не в ньому. Він — лише губи, які печально ворушаться.

Сива борода до пояса, спина згорблена, але Зло йому шепоче у вухо: одягай плащ прочанина, бери костура в покручені руки — і на гостинець, на гостинець! Він нічого не чує, ні дощу, ні крику, ні пугукання сови, а ці підшіптування, як на зло — чує.

Усе мало бути не так: старість мала принести з собою мудрість, а не галюцинації. Вона мала бути вечором, коли розплющуєш очі з напівсну і бачиш істину з усім її розмахом і зболеністю, відкинувши дурнуваті ілюзії та юнацькі сподівання. Однак вона приносить стільки ж ілюзій, як і молодість, а може, навіть більше, бо молодість ще має якісь шанси на те, що чогось досягне. Старість зачерпне лише мокру землю з глибини могили.

Як на тому рисунку: волочучи ногами, каправий, скуйовджений чернець із ордену працьовитості каже собі: «Я ще вчуся». Але він зовсім не вчиться. Його навчає втілений демон, який ніч у ніч цідить йому у вухо слівця із цикути.

Він пробує відрізняти мудрість від дурості та непохитну сутність речей від привидів, зітканих із примарної пряжі сатанинськими пряхами — допомоги чекати немає звідки. Кожна вказівка, кожне підшіптування може звести його на манівці. Тому він іде вперед, витягнувши костур, наосліп.

Зараз біля каміну в Бордо — з веселою Леокадією в іншому кінці вітальні, що відкладає карафку на столик, помаранчеву від теплого блиску, що йде від вогню, зі старими та новими друзями, з Моратіном, з Бруґадою, які постійно нас провідують — останні місяці здаються привидами, кошмарами оспалого розуму. Та все-таки я, Франсиско Ґойя, майже вісімдесятирічний старець, прослизнув за кордон, наче щиглик, поштовим диліжансом! Я знав: Господні млини мелють повільно, але, врешті-решт, дістануться твоєї дупи й зітруть на порох; може, інквізитори й пробачили мені, але тільки дивись, коли повернуться. І не буде рятунку. Дім Глухого я переписав на мого синочка, Маріано, на пару місяців зліг у лікарню Буен-Сукесо, в отця Хосе Дуасо — бо кого-кого, а єзуїта, королівського капелана, ніхто не зачепить — і, ніби нічого й не було, попросив Його Королівську Величність про згоду на подорож до гарячих джерел у Пломб’єрі, бо то рука, то нога, то водяна пухлина… а через те, що король якраз проголосив амністію, щоб позбутися всіх лібералів, і раптом канцелярія почала видавати дозволи на виїзд із королівства, немовби кидала в юрбу цукерки, я в мить ока переїхав через Піренеї. Певна річ, мочити зад у теплих джерелах я не став: спочатку Париж. Маріаніто конче мусить туди з’їздити, це місце для модного панича. Які там черевики для кінної їзди, які рушниці у зброярів — ювелірна робота! Мої давні уроки французької ні на що не придалися, ніхто тут мене не здатен зрозуміти, видно, мене вчив якийсь йолоп, то я майже нічого не пам’ятаю; але є з ким розмовляти іспанською — іноді складається враження, що іспанців тут більше, ніж французів — юристи, банкіри, художники… Я зустрівся