Рута - Санфіров
— Продовольча програма, хай їй чорт! — не втримав усмішки кухар.
— Так Литва ж наче незалежність оголосила? У них своя програма.
— Прибалти завжди хитрованами були. Своє берегли, а от ми в Тамбові...
Андрій взяв свою порцію та всівся до столу поруч з Іваном. Вони трималися разом ще з першого року. Відбивалися від занадто агресивних «дідів», не давали надмірно розійтися «молодим». Українці в армії не схильні триматися купи, але тут якось склалося — чи то схожість темпераментів, а чи невловимий дух свободи, який обидва відчували в глибині душі. Але тягнути солдатську лямку вдвох виявилося легше, ніж по одному. Особливо зараз, коли наближався дембель, а з ним — бажана свобода і кожен день тягнувся, неначе рік.
Стукіт ложок об залізні миски та похапливе плямкання сьогодні були основним звуковим тлом вечері. Але Андрієві шмат до горла не ліз. Він крутив у голові події останніх годин і не міг зрозуміти, де помилився. Все ж почалося надзвичайно вдало — випадкова зустріч, портрети, навіть подруга, яка тринділа весь час і так допомагала встановити контакт. Коли раптом ці ідіоти-дружинники. А з іншого боку, вони ж теж при виконанні, так би мовити. Роблять те, що наказали.
— То це нам Ландсберґіс котлети прислав? — відкусивши шматок, голосно запитав Іван.
Влад Козлов, який сидів навпроти, вишкірився:
— Ей, хохол, а хто ж по-твоєму нас має харчити-то? Кого ж ми тута захищаємо?
Іван подарував йому презирливий погляд, неначе побачив таргана на тарілці.
— Кажуть, у другій роті дезертир. Латиш, — нахилився він до Андрія.
— Шукають? — байдужим голосом, задля годиться запитав той.
— Та де там! Литовці його не віддадуть.
Іван ковтнув слизьку кашу. Останній шматок котлети чекав завершення трапези, щоб зберегти у роті м’ясний смак.
— Мій дід у лісі воював, — замислено сказав він. — Потім у таборі сидів. А тепер я, виходить, проти нього.
Андрій смикнув плечем:
— Та ну, твій дід у Львові, а тут Вільнюс. Навіть інша республіка. Припиняй.
— Тут такі самі, як він, — наполягав Іван.
— Не вигадуй. Ми тут проти американців, а не проти твого діда. Чув, що замполіт про ракети казав?
Ридванський криво посміхнувся і нахилився до Андрієвого вуха:
— Щось я тут жодного американця не бачу. Тільки москалів.
— Просто ти націоналіст, — так само тихо відповів Андрій.
— І що тут поганого?
— Так Гітлер був націоналістом.
— А Сталін інтернаціоналістом.
Андрій обурився:
— Ну, знаєш. Не рівняй.
— А чому? Вони обидва хотіли вбити мого діда.
Розмова відбувалася впівголоса, тому не сягала зайвих вух.
Козлов, що сидів навпроти, гучно сьорбнув компот зі склянки:
— Нічо, рєбят, ми тепер кожного дня м’ясо харчити будем. Справи-то починаються недитячі.
Почувши це, Іван відхилився від друга і зауважив:
— Дивися, щоб не вдавився.
Козлов зареготав:
— Не бійся! Я знаєш, скільки схавать-то можу? А то зовсім борзанули ці литовці. Не поважають радянського солдата-захисника!
Останні два слова прозвучали з його вуст, неначе ім’я Христа у храмі. Стрижені голови навкруги в такт закивали.
— Вони в армії не хочуть служити! — відгукнувся кирпатий баклан, що вже розібрався зі своєю пайкою. — Хочуть, щоб ми за них тут горбатилися, а вони вдома у теплих клозетах сиділи.
— Знайшли дурних! — погодився сусід.
— Радянського солдата, кажеш? — голос Івана піднявся над загальним гамором. — А за що тебе поважати, скажи?
Козлов знову вишкірився й озирнувся на товаришів, шукаючи підтримки.
— Ну, братішка, ти й темний! — тепер він копіював зверхні інтонації офіцерів. — Я ж їх захищаю-то! Тобі замполіт не зрозуміло пояснив це діло?
Андрій ліктем штовхнув друга під бік, натякаючи, що не варто зв’язуватися, але той уже завівся і не збирався відступати.
— Кого ти захищаєш? Кого? Оту дівчинку, що з камерою була, як її...
— Рута, — вирвалося в Андрія.
Козлов розвів руками, демонструючи здивування:
— Ти чо, тупий зовсім? А якби твоя сестра отак пішла шльондрати, сама-то? Як оце Литва. Чо, ти став би дивитися?
— То значить її треба об асфальт. Головою. По-братськи, — знущально кивнув Іван.
— А чо вона лізе-то? Їй же сказали, що ми при виконанні, — Козлов знову озирнувся, немовби запрошуючи інших приєднатися до дискусії.
Але всі сиділи мовчки, немовби даючи головним бійцям змогу з’ясувати позиції.
— Лізе, бо нас не боїться, — спокійно відповів Іван і повернувся до свого шматка котлети, залишаючи за собою моральну перемогу.
Влад усміхнувся дещо зловісно:
— І дуже дарма не боїться. Бо якби не наказ, я б таку сучку нізащо не пропустив.
І від цих слів Андрія прорвало.
— Що ти сказав? — він підвівся з місця і сперся кулаками на стіл, нависаючи над Козловим.
Той підвів очі назустріч, демонструючи, що не боїться.
— А що, тобі теж нутро зачепила? Так я не жлоб, давай на двох, чи що...
Він навіть не встиг обернутися до вболівальників, щоб продемонструвати глузливу посмішку, як кулак Андрія вже врізався у скроню, псуючи весь ефект.
Недаремно у солдатських їдальнях заборонені виделки та ножі — досвід поколінь свідчить, що це невеличке порушення етикету обходиться дешевше, ніж зашивання колотих та різаних ран, завданих столовими приборами.
Від удару Козлов похитнувся назад. Андрій в одну мить стрибнув на стіл і спробував зарядити в цю огидну пику чоботом, але уралець теж пройшов армійську школу виживання, і тому встиг відскочити. Загриміли стільці — сусіди сахалися, щоб не отримати за компанію.
Козлов був невисоким, але мацатим, його не варто було підпускати близько, втім, Андрій зараз про це не думав — понад усе йому хотілося заштовхати у кривий усміхнений рот уральця всі слова, що вилетіли звідти, і примусити проковтнути разом зі слиною та кров’ю.
Зістрибнувши на підлогу, Литвин спробував ще раз вцілити ногою, але ворог був напоготові, легко ухилився й одразу, використавши момент, спробував наблизитися на зручну для себе дистанцію, так що Андрієві довелося відмахуватися руками без прицілу.
Хлопці навкруги схвально зашуміли — бійка у чоловічому колективі завжди викликає спортивний азарт.
І в цей момент Козлов отримав іще один удар в голову. Це до справи взявся Іван, який, щоб не лізти через стіл, мусив обходити навколо, а тому трохи запізнився до бенкету.
Уралець відскочив.
— А, хохли! — вищирився він,
