Рута - Санфіров

— Правда, — підтвердила та. — Ми тут давно чекаємо, але ніхто не виходить, а патрулі з нами розмовляти не хочуть.

— Ще б пак! Особливий режим. Нікого не випускають. Оце ж я, — Андрій красномовним жестом показав на свій наряд. — Бачите?

— А куди зібралися? — поцікавилася Рута.

— До вас, — зізнався він.

— До мене? Як це?

— А отак, — хлопець поліз за пазуху, де сховав був свої малюнки, видобув один і простягнув дівчині. — Ось.

— Що це? — Рута спочатку не зрозуміла, але придивилася і видихнула.— Ой!

— Боже, як гарно! — зазирнула їй через плече подруга.

— Це вам, — Андрій вклав аркушики в долоню Рути, і та стиснула їх.

— Але звідки, — щоки дівчини вкрив рум’янець, помітний навіть у світлі вечірнього ліхтаря. — Звідки ви знали, що зустрінете мене?

Андрій усміхнувся:

— Мабуть, я просто дуже цього хотів.

Подруга переводила погляд з Андрія на Руту і назад, зачарована цією сценою.

Рута ще раз подивилася на малюнок і попри рум’янець, що палав на обличчі, спробувала набрати суворого вигляду.

— Добре малюєте, — тоном вчительки сказала вона. — Тільки прикрашаєте дійсність. А художник має говорити правду.

Суворий тон ніяк не міг приховати того факту, що дівчина приємно вражена, а навпаки, підкреслював його. Андрій знову поліз за пазуху.

— Правду? Тоді тримайте правду.

І він видобув іще один портрет.

— Боже, як романтично! — видихнула подруга.

Рута простягнула руку за аркушиком, і Андрій на мить затримав її долоню у своїй.

— Ви... — вона забрала руку й опустила очі. — Ви даремно це.

— Сподіваюся, що ні, — Андрій продовжував дивився на дівчину, і вона помітила це, тому що явно знітилася.

— А ходімо до наших? — прийшла на допомогу подруга. — Ми вас розагітуємо.

— Ви мене вже розагітували, — зізнався Андрій, не зводячи погляду з Рути.

Та врешті струснула головою і, не підводячи очей сказала:

— Ходімо.

Вони пішли вулицею, не ховаючись. Бо ж який патруль буде дивитися на чоловічі ноги, коли поруч ідуть дві пари струнких дівочих? Рута здебільшого мовчала, зате подруга розвернула цілу політінформацію, дарма що Андрій її не дуже слухав.

— Ви з України, правда? А ви знаєте, що колись Литва та Україна були разом? Князі Ольгердас, Гедимінас, вони ж були і вашими правителями. І захищали вас від Москви. А зараз Москва всіх тримає у рабстві, і це ж несправедливо, так?

— Так, — автоматично кивав Андрій.

— А ваш князь Острозький був у нас Великим Гетьманом. То я думаю, що нам треба разом боротися за свободу. Тоді ми проженемо радянських солдатів... Ой, пробачте, я не вас мала на увазі, я про інше...

Андрій тримався біля Рути, але та жодним жестом не виказувала свого ставлення до нього. А подруга час від часу смикала її за рукав:

— Я правильно кажу? — і не дочекавшись відповіді, продовжувала агітацію.

Вони завернули у провулок, який вів до набережної Няріса, і незабаром серед парку побачили вогнище, біля якого зібралося кілька молодих людей. Один із них мав на руці трикольорову пов’язку.

— А серед радянських солдатів є українці, грузини, білоруси, казахи, — подруга Рути ніяк не могла зупинити промову. — Хіба ж ви не хочете, щоб ваші республіки стали вільними?

Вони наблизилися до багаття, так що Андрієві в лице війнуло теплом. Рута зупинилася і показала рукою, немовби рекомендуючи товариство важливому гостю.

— От бачите, в нас немає зброї. Литва — наша Батьківщина, і ми просто хочемо свободи для неї!

Андрій несподівано зробив крок назад, йому не подобалася ця ситуація.

— Радянський Союз незаконно окупував незалежну Литву, і тепер хоче вашими руками зламати волю литовського народу.

Рута обернулася до Андрія.

— Ти куди?

Той гмикнув:

— Та щось воно якось перебір із політикою. І, до того ж, мені треба в частину повертатися.

Голос дівчини одразу став сухим.

— Ну то повертайся.

— А коли я тебе знову побачу? — запитав Андрій.

— Навіщо? — подивилася йому в очі Рута.

— Портрет віддати.

— Так ти ж уже віддав.

— Я ще намалюю.

Він говорив спокійно та впевнено, і це розтопило прохолоду, що віяла з дівочих очей.

— А чому саме мене?

— Не знаю, — він знизав плечима і, зробивши крок уперед, взяв Руту за талію.

Вона не пручалася, але запитала:

— Ти не занадто спритний?

— Мені потрібен стимул для творчості, — сказав він і наблизив свої губи впритул до дівочих.

Вона подалася назустріч, уважно дивлячись хлопцеві в очі. Але не встигли вони торкнутися одне одного, коли раптом від багаття почулися крики. Андрій рефлекторно обернувся і побачив, що з набережної на них набігає півтора десятки хлопців міцної статури. Передні врізалися у литовців і збили одного з ніг. На рукавах нападників виднілися смужки червоної тканини, тому Андрій одразу пригадав слова замполіта про дружинників, які дадуть відсіч буржуазним націоналістам.

— Падли! — горлали дружинники і сипали ударами. Хлопці біля багаття вочевидь не були готові до нападу, тому розгубилися і кинулися врозтіч.

— Що, не подобається? Фашистські морди! — доганяли їх нападники та били у спини.

Двоє почали розкидувати ногами багаття. Збитого на землю хлопця підняли і кудись потягнули. І тут Рута випручалася з Андрієвих обіймів та кинулася вперед.

— Що ви робите? — вона підбігла і штовхнула одного з тих, хто тягнув збитого.

Дружинники зупинилися, вражені несподіваним спротивом. А в Руту неначе вселилися всі литовські чорти. Вона наскочила на другого нападника і почала гамселити його своїми маленькими кулачками. Той розгубився настільки, що відпустив свого бранця, і хлопець одразу скористався цим, щоб утекти. Зате тепер непереливки прийшлося Руті, бо розгубленість дружинників скоро минула. Двоє наскочили на неї ззаду, схопили за комір і за руки.

— Ах ти сучка литовська! Тримайте, щоб не вкусила!

До багаття наблизився ще один із пов’язкою. Судячи з ходи та з того, що тримався осторонь, це був ватажок. Важким поглядом він окинув Руту, яка звивалася у міцних чоловічих руках та кричала:

— Пустіть! Ви не маєте права!

— Давай її в штаб. Там розберемося, — сказав ватажок.

У цю