Рута - Санфіров
Звісно, від такої «дієти» в Андрія швидко відкрилася виразка і, полежавши у лазареті, він отримав переведення до звичайної мотострілецької роти у Вільнюс, де на питання замполіта: «Є у нас художники?» — не вагаючись, зробив крок з лави. Крок у нове, блатне життя. Бо в Радянському Союзі бути блатним в усіх сенсах цього слова було вигідно. Слово «блат» означало, що ти маєш зв’язки нагорі і не підпадаєш під звичайні вимоги. Блат — це можливість зверхньо сприймати зачіпки та лайку безпосереднього керівництва, адже тебе прикриває пряме керівництво. А тим, хто не знає різниці між безпосереднім і прямим керівниками та особливості їхніх стосунків із підлеглими, порадимо читати Статут, там усе написано. Щоправда, існувало ще одне значення слова «блатний» — це злодій в законі. Але Радянська армія настільки мало відрізнялася від зони, що злодії у ній теж були в авторитеті, їх принаймні побоювалися.
От і зараз Андрій із задоволенням використовував свої переваги, сидячи у комірчині та віддаючись улюбленій справі — малюванню. Щоправда цього разу він не мав натури, але на папір один за одним лягали впевнені штрихи, утворюючи злегка ідеалізований, але цілком пізнаваний портрет дівчини. Дівчини у шапці. Андрій малював простим олівцем, тому кольори шапки передати не міг, тож пістрявість та яскравість її зображав за рахунок шаржевих прийомів — перебільшення й гротескування. В результаті на папері виникав портрет ідеальної красуні у потворній шапці. Тоді Андрій відкладав його і брався до нової спроби і нового ракурсу дівочого обличчя.
— Все малюєш? — він відчув на плечі чийсь доторк.
Ти ба, так захопився, що й не помітив, що до комори зайшов гість. Іван Ридванський стояв над ним з тоненькою книжечкою в руках.
— Та от хотів у місто по цигарки сходити, а на КПП завернули. Я їм кажу: замполіт наказав, а вони мені: особливий режим, розпорядження командира частини. Клоуни.
— Вони не клоуни. Все це дуже серйозно.
— Ага, серйозно, — Андрій зазирнув у книжечку, що її тримав у руках товариш. — «Статут караульної служби», чого це тебе раптом потягнуло на філософію? Шукаєш відповіді на вічні питання?
— Це? — покрутив Іван книжку у руках, ніби вперше побачив. — Вирішив виконати наказ замполіта і подивитися, чи є у статутах слово «думай».
— Ну і як? — поцікавився Андрій.
— Поки що не знайшов.
— І не знайдеш. Армія — не для того, щоб думати. Армія — щоб виконувати накази. Хай начальство думає.
Іван закрив книжечку.
— Знаєш, а начальство теж керується цими статутами. В яких немає слова «думай». Може, від того й усі наші біди?
— Всі наші біди від того, що скоро дембель, а тут заваруха починається. Можуть не відпустити.
Такі чутки й справді обговорювалися всіма дембелями.
— Це запросто, — погодився Іван. — Але й на цю проблему є відповідь у Статуті. Пункт перший. Начальство завжди має рацію. Пункт другий. Якщо начальство не має рації — див. пункт перший.
— Немає такого у статуті, — всерйоз заперечив Андрій.
— Це між рядків. Секретні протоколи армійських мудреців. Слухай, а може, це тебе замполіт за щось гнобить? Ти з ним бува не сварився?
— Та ну! Що я, дурень, перед дембелем життя псувати.
— А чого ж тебе тоді з нами і на операцію, і на виховну годину. Ти ж блатний. Його кадр.
Андрій знизав плечима:
— Не знаю, я йому поскаржився, а він мені про присягу.
— Присягу! — глузливо повторив Іван. — А тебе питали, чи хочеш ти її давати? Питали?
— Звісно, не питали, але...
Проте Іван не дав закінчити:
— Але... Якби не дав присягу, то сів би у тюрму. Хіба ж це присяга?
Андрій подивився на товариша, який вмостився на краєчку стола і пальцями перебирав сторінки статуту. Це означало, що Іван нервує.
— Ну не знаю. Треба ж Батьківщину захищати. Священний обов’язок і почесне право, як там написано?
— Почесне право. Батьківщину захищати... — перекривив Іван. — Чию батьківщину? Ти хіба литвин?
— Литвин, — усміхнувся Андрій.
— Я не в тому смислі. Не про прізвище. Я про країну, — Іван починав заводитися. — Ти, наприклад, що робиш у Вільнюсі? Кого захищаєш?
Андрій зітхнув:
— Складно все це.
Іван поклав руку на «Бойовий листок», який чекав на закінчення:
— Литва вітає радянських солдатів... Бачили ми сьогодні, як вона їх вітає, — і тут його погляд упав на дівочі портрети, які не встиг, а чи то не захотів прибрати автор. — О, а це хто? Обличчя знайоме.
Андрій мовчки перевернув аркушик, забувши, що на другому боці теж малював. Іван наморщив чоло:
— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?
Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:
— Не твоє діло.
— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?
— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.
— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...
— Та іди ти!
— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.
— Та я справді курити хочу.
— А де береш? У спекулянтів?
Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.
— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.
— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.
— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.
— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.
Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:
— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.
Андрієві очі знову запалали:
— Ти знаєш, як вийти?
— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.
Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за
