Готель - Артур Хейлі
Ключник, який вибрав «Сейнт-Грегорі» лише кілька хвилин тому, зрадів, хоча й не здивувався, бо, заздалегідь плануючи цей рейд, зарезервував на різні прізвища номери в усіх великих новоорлеанських готелях. Для «Сейнт-Грегорі» він назвався Байроном Мідером — запозиченим з газети ім’ям, справжній власник якого зірвав найбільший куш на скачках. Те, що йому зразу запропонували номер, могло бути доброю прикметою, а добрим прикметам Ключник надавав надзвичайно великої ваги. І, до речі, вони вже кілька разів справджувалися. Наприклад, коли його востаннє судили, то зразу потому, як він визнав себе винним, скісний сонячний промінь упав на суддю, і той дав йому тільки три роки, хоч Ключник чекав щонайменше п’ять. Та й перед тим, як він востаннє попався, добрі прикмети не підводили його. Всі нічні відвідини номерів у різних детройтських готелях завершувалися вдало, і з жодного він не виходив з порожніми руками — безперечно, завдяки тому, що на дверях цих номерів, у тій чи іншій комбінації, завжди стояла цифра 2, його щаслива цифра. І надало ж йому поткнутися наостанку в номер, на дверях якого цієї цифри не було! Мешканка того номера прокинулася й зарепетувала саме в ту мить, коли він, набивши спеціально призначену для цього велику кишеню пальта коштовностями й грошима, запихав у валізку її норкову шубу. Як на те, готельний детектив був десь поряд і миттю прибіг на лемент. Коли б на дверях була двійка, цього, звісно, не сталося б. Ключник сприйняв удар долі з філософським спокоєм — він навіть не став розповідати байку, що вже не раз виручала його в таких випадах. І от тепер, відсидівши свій строк (з максимальним зменшенням його за гарну поведінку) і провівши одразу по виході на волю з десяток вельми вдалих нічних рейдів по готелях Канзас-сіті, Ключник покладав великі надії на Новий Орлеан.
Всі прикмети поки що тільки радували його.
Він прибув в аеропорт Муасан десь о пів на восьму машиною з дешевого мотелю на Шеф-Мантерському шосе, де перед тим ночував. Будинок аеропорту йому сподобався — всюди скло і метал, а головне (для нього це мало особливу вагу) — повно урн на сміття.
З напису на меморіальній дошці він дізнався, що аеропорт названо на честь новоорлеанця Дона Муасана, піонера повітроплавання, і відзначив подумки збіг своїх та його ініціалів, що можна було вважати за добру прикмету. До такого аеропорту приємно, мабуть, прилітати на величезному реактивному лайнері і, можливо, він ще дозволить собі цю розкіш, якщо йому щаститиме так, як перед останньою відсидкою. Треба тільки якнайшвидше знов набрати форми; взагалі навички в нього відновлювалися непогано, хіба що тепер він іноді вагався там, де раніше діяв би впевнено й спокійно, не замислюючись.
А втім, нічого дивного в цьому не було. Просто він знав: якщо його застукають ще раз, то припаяють уже від десяти до п’ятнадцяти років. А це ой як невесело, надто, коли тобі п’ятдесят два — на такий довгий строк уже й життя не вистачить.
Ключник походжав по залу аеропорту — зовні нічим не примітний, гарно вдягнений чоловік із згорнутою газетою під пахвою. Він скидався на удачливого бізнесмена. Тільки очі його весь час бігали, стежачи за вранішніми пасажирами, що прибували в аеропорт на автобусах і таксі з новоорлеанських готелів. Пасажирів було багато, бо ранковими рейсами в Нью-Йорк, Вашінгтон, Чікаго, Майямі й Лос-Анджелес вирушали майже одночасно реактивні літаки кількох авіакомпаній.
Двічі Ключник казав собі: «Ну, ось воно, нарешті!» — але обидва рази його спіткало розчарування. Двоє чоловіків, сягнувши в кишеню по гроші чи квитки, знаходили там готельні ключі, що їх вони забули віддати портьє. Перший не полінувався виконати прохання, написане на пластмасовій бирці — відшукав поштову скриньку й кинув туди ключ. Другий віддав свій ключ касирові, і той сховав його в шухляду, пообіцявши, очевидно, повернути готелеві.
Але Ключник — битий жак — не втрачав надії. Він чигав далі, знаючи, що діждеться свого. І через десять хвилин був винагороджений за своє терпіння. Якийсь лисий добродій з червоним брезклим обличчям, вдягнений у пальто, поверх якого висіли фотоапарат і дорожня сумка, зупинився при виході коло газетного кіоска, вибрав собі журнал і разом з грішми витяг із кишені готельний ключ. Добродій сипнув чортами; його дружина, худа, лагідна з виду жінка, щось тихо сказала йому, а він гримнув у відповідь: «Нема коли!» Почувши це, Ключник подався слідом за ними. Ну, слава богу! Проходячи повз урну, чоловік кинув туди ключ.
Далі все вже було Ключникові за іграшку. Порівнявшись із урною, він впустив туди свою згорнуту газету, а потім, ніби раптом передумавши, зупинився, повернувся й видобув її. При цьому ключ теж опинився у нього в руці. За кілька хвилин, замкнувшись у чоловічому туалеті, він прочитав на бирці: «Готель Сейнт-Грегорі. Номер 641».
За півгодини, як часто буває, коли починає фортунити, він у такий самий спосіб заволодів ще одним ключем — і знову від номера в «Сейнт-Грегорі». Отоді-то він і подзвонив у готель і потвердив своє замовлення, вирішивши, що на сьогодні досить уже вештатися по аеропорту й випробовувати долю. Почин було зроблено — і почин непоганий. Сьогодні ввечері він ще почергує на залізничному вокзалі, а днів за два, можливо, знову відвідає аеропорт. Крім того, існують і деякі інші способи добування готельних ключів, і про один з них він подбав ще вчора ввечері.
Недаремно один нью-йоркський прокурор багато років тому зауважив у залі суду: «Щоразу, коли ми розглядаємо справу цього злочинця, це справа, так би мовити, ключова. Одверто кажучи, подумки я називаю його не інакше, як „Ключник Мілн“.
Це зауваження перейшло із судового протоколу в поліційний архів, прізвисько пристало до Мілна, і він носив його не без гордості, яка випливала з професійної впевненості в тому, що рано чи пізно можна здобути ключ до будь-яких дверей — треба тільки діяти обережно, терпляче, ну, і, звісно, мати хоч трохи талану.
Він заробляв, власне, на недбалому ставленні людей до готельних ключів — ставленні, яке, до речі, частенько доводить до розпачу службовців великих готелів. Розраховуючись за постій, мешканець мусить повернути ключ від номера. Але багато людей забувають про це й від’їздять із ключем у кишені. Совісні потім кидають його в поштову скриньку, і такі великі готелі, як „Сейнт-Грегорі“, щотижня сплачують поштовому відомству п’ятдесят доларів за повернуті ключі. Та є й забудьки, що залишають ключі собі на згадку чи байдуже викидають їх. Останні й
