Готель - Артур Хейлі

З будинку аеропорту Ключник повернувся до автостоянки й сів у „форд-седан“ моделі п’ятирічної давності, який він купив у Детройті й яким приїхав, зробивши зупинку в Канзас-сіті, до Нового Орлеана. Це була нічим не примітна машина темно-сірого кольору, не дуже нова й не дуже стара — словом, саме така, яка потрібна була Ключникові в його несполучній з будь-якою екстравагантністю професії.

Мотор завівся відразу — Ключник власноручно перебрав і відрегулював його, скориставшись із знань, набутих державним коштом під час однієї з численних відсидок.

Сумлінно дотримуючись дозволених швидкостей, він проїхав чотирнадцять миль від аеропорту до центру міста й поставив машину на стоянці коло Кенел-стріт, за кілька кварталів од готелю, який ще вчора обійшов і оглянув з усіх боків. З собою в нього було тільки дві валізи — решту багажу він залишив в оплаченому за кілька днів наперед номері мотелю. Тримати кімнату про запас було, звісно, витратно, але — береженого бог береже. Мотель правитиме йому за схованку для здобичі, а як, не доведи господи, станеться щось — до нього можна буде й не повертатись. Ключник подбав про те, щоб там не залишилося жодних слідів, які могли б навести поліцію на його особу, а ключ від мотельного номера сховав у повітряний фільтр автомобільного карбюратора.

До „Сейнт-Грегорі“ він увійшов упевненою ходою, покинув валізи коло швейцара й заповнив реєстраційний бланк на ім’я Б. У. Мідера з Енн-Арбора, штату Мічіган. Реєстратор, на якого справили належне враження дорогий костюм і тверді, владні риси обличчя прибулого, розмовляв з ним дуже чемно й запропонував номер 830. Ключник задоволено подумав, що тепер він матиме три ключі від готельних номерів, хоч адміністрації відомо тільки про один.

Номер 830, до якого розсильний привів його через кілька хвилин, виявився просто ідеальним» Він був просторий і вигідний, а головне, як помітив по дорозі Ключник, — розташований за кілька кроків од службових сходів.

Залишившись на самоті, він акуратно розпакував речі й вирішив перепочити перед великотрудною нічною роботою.

7

На той час, коли Пітер Макдермот спустився у вестибюль, Кертіса О’Кіфа вже припровадили до його номера. Пітер вирішив не підніматися туди: іноді надмірні вияви уваги дратують гостя не менше, аніж брак їх. До того ж, офіційно О’Кіфа вітатиме сам Уоррен Трент. Пітер обмежився тим, що перевірив, чи повідомлено хазяїна готелю про прибуття високого гостя, і поїхав на п’ятий поверх, де в номері 555 його чекала Марша Прейскотт.

— Як добре, що ви прийшли, — сказала вона, відчинивши двері. — А я вже думала, ви забули про мене.

На ній було легке золотаве платтячко без рукавів — видно, приинесене вранці з дому на її прохання. Розпущене чорне волосся вільно спадало на плечі, і це пасувало їй більше, ніж учорашня «доросла», а до того ж скуйовджена зачіска. Перед Пітером стояла напівжінка-напівдитина, така гарна й зваблива, що йому аж дух перехопило.

— Даруйте, що примусив вас чекати, — сказав він, милуючись нею. — Але ви, бачу, не марнували тут часу.

Вона всміхнулася.

— Я подумала, що, може, вам потрібна буде піжама.

— Я користуюся нею дуже рідко, як і цією кімнатою.

— Покоївка вже сказала мені про це. Отже, ви не будете заперечувати, якщо я залишуся тут ще на одну ніч?

— Залишитесь? Чи можна поцікавитися, чому?

— Я… Мені важко відповісти, — вона завагалася, не зводячи очей з його обличчя. — Просто мені здається, що тут я швидше оговтаюся після вчорашнього. — Але самій собі вона призналася, що хотіла б ще трохи відтягти своє повернення до великого порожнього особняка в Гардені.

Пітер трохи розгублено кивнув.

— А як ви почуваєтеся?

— Краще.

— Слава богу.

— Але таке, видно, легко не забувається, — сказала Марша. — І одного я не можу собі подарувати. — що погодилася прийти на цей бал. Ви мали рацію.

— Я не казав цього.

— Так, але ви про це подумали.

— Коли й подумав, то зразу, мабуть, нагадав собі, що ніхто з нас не застрахований від неприємностей.

Вони помовчали, потім Пітер сказав:

— Може, сядемо? — І коли вони вмостилися в кріслах, пояснив:

— Я хотів би почути від вас, із чого все це почалося.

— Знаю, — відповіла дівчина й прямо, — а він уже почав звикати до цієї прямоти, — додала: — Тільки чи варто все це вам розповідати?

Вчора ввечері вона, приголомшена, шокована, відчувала тільки сором і безмежну втому. Але шок минувся, а щодо сорому, то ще невідомо, що краще — мовчати чи вимагати покарання нападників. Тим більше, що Лайл Дюмер та його дружки, протверезившись, навряд чи стануть вихвалятися своїм «подвигом».

— Звісно, мовчати — ваше право, — сказав Пітер. — Але дозвольте вам нагадати: якщо злочин минає людині безкарно, вона його неодмінно потім повторює — коли не з вами, то з кимсь іншим. — Марша збентежено закліпала очима, а він провадив далі: — Я не знаю, чи хлопці — ваші друзі. Та навіть якщо це так, не бачу причин вигороджувати їх.

— Один з них був моїм другом. Принаймні, я так гадала.

— Зараз ідеться не про дружбу, — наполягав Пітер, — а про те, що вони намагалися зробити — й зробили б, якби не наспів Ройс. Більше того, зачувши небезпеку, вони кинулися врозтіч, як щури, а вас покинули напризволяще.

Марша невпевненим голосом відповіла:

— Вчора ви, здається, казали, що знаєте імена двох з них.

— Номер був записаний на ім’я Стенлі Діксона. Друге відоме мені ім’я — Дюмер. Це ж були вони?

Вона кивнула.

— Хто був заводієм?

— По-моєму… Діксон.

— Ну, то розкажіть мені все по порядку.

Марша раптом зрозуміла, що її позбавлено ініціативи: вона має коритися чужій волі. Для неї це було новиною і, дивна річ, — подобалося їй. Дівчина слухняно розповіла про все, що діялося з нею від тієї хвилини, як вона пішла з танців, і аж до появи її рятівника — Елоїса Ройса.

Пітер лише двічі перебивав її. Чи бачила вона в сусідній кімнаті жінок, про яких згадували Діксон та інші? Чи заходив у номер хто-небудь із службовців готелю? У відповідь на обидва запитання вона заперечливо похитала головою.

Тепер їй хотілося розповідати й пояснювати далі. Всієї цієї історії не сталося б, сказала вона, якби вчора не був день її народження.

— Вчора був день вашого народження? — здивовано перепитав він.

— Мені сповнилося дев’ятнадцять.

— І ви в цей день були самі?

Марша вирішила: якщо вже сповідатися, то до кінця. І розповіла про телефонний дзвінок з Рима й про те, як