Коли ти поруч - Світлана Талан

– Значить, дорога моя подруго, я можу тобі замість лікаря поставити точний діагноз. Це називається – лінощі.

– Свєто, ну, чесне слово, не можу. Зваргань борщик, а я за тебе потім два рази готувати буду. Ти ж мене знаєш, я ніколи не пропускаю свою чергу готувати.

– Ходімо вдвох, – сказала Світлана, переодягнувшись у легкий ситцевий халатик, – а то мені нудно самій. Тоді ніхто нікому не буде винен чергування по кухні. Мир – дружба – любов!

– Умовила, – сказала, зітхнувши, Даринка і підвелася з ліжка, загортаючись у теплий махровий халат.

– Ти що?! З глузду з’їхала?! – засміялася Свєтка. – На вулиці спека, а ти в теплому халаті й під пледом!

– Щось мене морозить, – зіщулилася Даша.

– Може, застуду підхопила? Температуру міряла?

– Ага, міряла. Називається «ні туди – ні сюди» – 37 градусів. А лихоманить так, ніби всі сорок.

– Ну, ти хоч посидь поруч зі мною, – пом’якшала Свєтка, – я все сама зроблю.

Дівчата пішли на маленьку кухню, і Даша сіла на стільчику за столом. Світлана швидкими рухами виклала з невеличкого холодильника, який торохтів удень і вночі, овочі на стіл і, набравши в каструльку води, почала чистити картоплю.

– А що це ти так сяєш? – запитала Даринка.

– Та так. Просто, – відповіла Свєта й загадково посміхнулася.

– Не хочеш говорити – не треба. Але ж я бачу, що ти світишся від щастя.

– То вгадай з трьох разів.

– Невже… Веніамін запропонував тобі?…

– Не зовсім. Для цього він іще не дозрів, але вже на підході.

– Закохалася у високого та багатого блондина?

– Ще чого! У тебе залишилась одна, остання спроба.

– Якщо не ти, значить, у тебе хтось закохався.

– В одну шкуру: закохався, любов. Любов, дорога моя, – сказала Світлана з виглядом бувалого знавця і кинула останню очищену картоплину у воду, – на хліб не намастиш і борщ із нею не звариш.

– Отримала премію?

– Вже близько. Премію за свою завзятість. Веніамін запросив поїхати з ним на море! Удвох! – тріумфально повідомила Свєтка й аж підстрибнула від радості.

– Та невже?!

– Уяви собі. У мене за графіком відпустка в липні. Ось ми й поїдемо з ним удвох у першу нашу подорож. Але це ще не все! – Свєта подивилася на подругу сяйливими від щастя очима. – Море теж буває різним! І ми поїдемо в таке місце!

Свєтка закотила очі вгору.

– До Криму?

– Слабо, Дашулю, береш! До Туреччини! Уяви собі!

– Це здорово! Я ніколи не була за кордоном.

– Піднатуж свого, нехай організує тобі весільну подорож.

– Ага, організує. Подорож у його село картоплю копати.

– Фу! Як гидко! – Свєтка грайливо наморщила свій маленький носик. – Ніякої тобі романтики!

– А що робити? Треба ж батькам допомогти.

– Я б не поїхала.

– А якщо вони самі не можуть упоратися?

– Можна дати їм грошей, хай наймуть алкашів, щоб вирили картоплю.

– Ми й самі швиденько впораємося.

– Слухай, Дашо, а у нас зелений борщ не вийде, – сказала Світлана, спритно шаткуючи щавель. – Про сметану ми й не подумали. Якби вчасно згадали, то я б купила по дорозі додому.

– І що будемо робити?

– Я, як ти бачиш, роботу собі знайшла. А тобі не завадить розім’яти боки, які за день відлежала, та сходити до крамниці. Правильно я кажу?

– Куди мені подітися? Може, і правда я залежалася? Піду, пройдуся.

Даринка натягнула на себе свій улюблений сарафан – рожевий з яскраво-червоними маками, і по тілу пробігли мурашки. Одяг їй здався занадто холодним. Причесавши волосся, вона поправила чубчик і, переконавшись, що шрам на лобі ретельно замасковано, вийшла на вулицю.

Яскраво світило сонце, чітко даючи зрозуміти людям, що літо не за горами. Йшли люди, одягнені легко, зовсім по-літньому, але Даринку все ще проймала незрозуміла остуда. Вона прискорила крок і вже за кілька хвилин зайшла в невеличкий продуктовий магазинчик. Від кондиціонерів линула свіжість і прохолода, що здалася Даші справжнім морозом.

«Напевно, я застудилася», – подумала Даринка і попросила продавця дати їй сметану.

Вона похапцем дістала гроші, тремтячими пальцями поклала їх на монетницю і швидко вийшла на вулицю, де гріло рятівне сонце.

Коли Даша увійшла до квартири, у неї вже цокотіли від лихоманки зуби. Вона мовчки поставила на стіл півлітровий пластиковий стаканчик сметани і, не переодягаючись, пірнула під плед.

– Та-ак, – протягнула Свєтка. – Схоже, нам час на лікарняний.

– Пусте. Скоро це минеться, – трусячись від холоду, сказала Даринка. – Кинь на мене зверху яку-небудь ковдру.

Світлана вкрила подругу ковдрою, сунула їй під пахви холодний термометр.

– Тридцять сім і один, – повідомила Світлана, глипнувши на термометр. – Приписую тобі, хвора подруго, постільний режим і тарілку борщу.

Даринка прикрила очі й закуталася в ковдри, збудувавши собі з них барліг. Коли Свєта принесла їй пахучий борщ, Даша з’їла кілька ложок, намагаючись зігрітися його теплом, але не відчула смаку.

– Ну, як? Смачно?

– Смачно, – сказала Даша. – Спасибі тобі.

Вона з’їла ще трохи, зовсім не розрізняючи його смаку, і відчула, як до горла підкотила легка нудота.

– Їж! Чого ти?

– Дякую, Свєтику. Щось не хочеться.

– Ну, хоч іще дві ложечки.

– Щось мене нудить.

– А ти не того? – Свєта заусміхалася, і її очі округлились, а фарбовані чорні брови тоненькими дугами поповзли вгору.

– Що, того?

– Я маю на увазі, з Льошкою?

– У тебе одне на умі. Не того, – сказала Даринка, загортаючись у ковдри.

На обличчі Свєтки з’явилося щось подібне до розчарування.

– Свєтику, я посплю годинку-другу, а ти потім мене розбудиш. Добре?

– Спи вже. Куди тобі поспішати?

– Треба піти Льошці щось віднести поїсти. Я візьму йому борщу. Добре?

– Я, значить, готувала його для твого Льоші? У нього рук немає?

– Руки є, а нога в гіпсі. Не будь, Свєтику, такою занудою.

– Я не зануда. Але він міг би й сам щось приготувати. Купи йому шматок ковбаси.

– І ковбаси куплю, і борщ віднесу. Хто про нього повинен дбати? Я. Значить, мені треба йти і його годувати.

– Сама хвора, а йому попреш, – пробубніла Свєтка, подумавши про те, що не будитиме хвору подругу. «Нехай хоч ображається, хоч ні, – міркувала Світлана. – Жоден чоловік іще з голоду не помер».

Даринка прокинулася сама рівно через дві години. Свєтка дивилася по телевізору якийсь серіал.

– Спасибі, що розбудила, – сказала Даша, підводячись із ліжка.

– Тільки зібралася будити, а ти вже прокинулась.

– Здається, мені вже краще.

– Зваж, Дашо, якщо ввечері в тебе буде температура, на роботу завтра не пущу.

– Домовилися, – погодилася Даринка.

Через півгодини вона вже була в Олексія. Вона помітила, як той зрадів її приходу, як ковзнув по ній його погляд, сповнений ніжності.

– Я тобі принесла