Книги Якова - Ольга Токарчук
У Парижі Юніус Фрей вів надзвичайно інтенсивне й марнотратне життя. Він та його приятель Шабо, що одружився з Леопольдиною, були відомими гультяями і мали чимало ворогів. Томас-Юніус розкидався велетенськими сумами, і його підозрювали у шпигунстві на користь Австрії. Завдяки Шабо він став членом комісії, яка ліквідувала активи й пасиви Індійської компанії, і йшлося там про фантастичні статки. Втім, Шабо, якого звинуватили у фальшуванні документів, потяг за собою й Томаса.
Після короткого процесу 15 дня місяця жерміналя II року, тобто 5 квітня 1794-го, Юніус Фрей, його молодший брат Емануель, а також Дантон, Шабо, Демулен та інші отримали смертні вироки.
Кульмінацією екзекуції була страта Дантона, саме його голови нетерпляче очікував натовп. Чулися свисти й оплески, щоправда, дедалі слабші з кожним наступним страченим. Коли настала черга Юніуса Фрея, тобто Томаса фон Шенфельда, тобто Моше Добрушки, — а він був останній, — натовп уже почав розходитися.
Юніус бачив, як усі відрубані голови падали в кошик під гільйотиною і, намагаючись приборкати хвилі цілком тваринного страху, який його паралізовував, взявся інтенсивно міркувати, що нарешті зможе дізнатися, як довго живе відтята голова (про це бурхливо дискутували, відколи гільйотина почала свою приголомшливу кар’єру). Ще він подумав, що спробує пронести це знання крізь порожні поля смерті, доки відродиться знову.
Французам він написав: «Я — чужинець серед вас, моє рідне небо — далеко звідси, але серце моє запалало від слова “Свобода”, і це — найпрекрасніше слово нашого віку. Воно є гаслом, під яким я вершу всі свої справи. Я припав вустами до сосків Свободи і молоком Свободи живлюся. Моя батьківщина — світ, професія — доброчинство, а місія — зворушувати незашкарублі душі».
Довго ще на вулицях Парижа співали пісню, походженням якої ніхто особливо не цікавився. Ми ж знаємо напевне, що то — спрощений переклад народною французькою вірша Юніуса Фрея, який, своєю чергою, був французьким перекладом німецької версії молитви Нахмана. І звучала та пісня так:
Душа моя не зважає
На все, що вас злить і вражає.
Трон, королівські палати —
Її цим не здивувати.
Вільна, вона танцює,
На сцені, де дух владарює,
Добро, зло, облуди потоки —
Ріка, а вона їй — лотоки.
Не знає вона кордонів,
Глузує з трибун і амвонів,
Все бачить: де тирса, де зерня,
І перли кидає в терня.
Скажи мені, неба Владарю,
Безмежності господарю,
Допоки дух хоче горіти, —
Чи Ти — єдиний у світі?
Якщо ж Ти єдиний, то дух мій
Зволь словом потрібним сповити,
Щоб діти мої і онуки
Теж мали кого любити.
Діти
Лише Єнта може простежити згори за рухами всіх тих непосидючих істот.
І ось вона бачить, що старий Єрухім-Єнджей Дембовський не помилявся, коли уявляв собі одяг синів, які одного дня його відвідають. Не дивно також, чому цього так і не сталося. Ян Дембовський став секретарем Іґнація Потоцького, а Йоахим — ад’ютантом князя Юзефа Понятовського, королівського небожа. Ян згодом брав участь у повстанні Костюшка в ранзі капітана і, кажуть, був найзавзятішим повстанцем. Коли вішали зрадників, він стояв на чолі натовпу. Після придушення повстання, як і багато хто, пішов у Легіони і воював у Італії. Під час війни 1813 року бився з австрійцями і певний час був губернатором Феррари. Одружився з панною Вісконті й осів у Італії.
Його брат Йоахим до кінця воював пліч-о-пліч зі своїм князем і розділив його трагічну долю.
Антоній — єдиний син Юзефа Бонавентури Лабенцького та Барбари Пьотровської, доньки Мошка Котляра, та онук Моше з Підгайців — закінчивши колегіум піярів, у віці п’ятнадцяти років розпочав роботу в канцелярії Чотирилітнього сейму і вже в такому молодому віці опублікував кілька невеликих праць на захист запланованих реформ. У часи Конгресового королівства[159] працював адвокатом і часто ставав на захист меншин. Славився своїм стилем захисту: сильно перехилявся через поруччя і знижував голос, неначе шепотів, щоб згодом, в особливо важливі миті, гаркнути могутнім голосом і вдарити кулаком об краєчок того поруччя; судді, заколисані монотонністю його викладу, раптово здригалися у своїх кріслах. Коли бачив, що його аргументи непереконливі й він програє, заламував руки до неба, стискав кулаки, стрясав цілим тілом і розпачливо волав, намагаючись достукатися до суддів.
Був одружений з Евою Воловською, мав чотирьох дітей, серед яких особливо вирізнявся найстарший син Ієронім, організатор та історик польського гірничого промислу в часи Конгресового королівства.
Діти Хаїма Якуба Каплінського розлетілися Європою. Частина залишилася в Нікополі та Джурджу, дехто помандрував до Литви, де, отримавши шляхетство, хазяйнував на землі.
Єнта помічає одну дивну і прикметну річ: обидві гілки цієї родини, вже цілком втративши контакт одна з одною, народили поетів. Один із наймолодших нащадків є угорським поетом, який нещодавно отримав престижну державну нагороду. Другий став бардом в одній з країн Балтії.
Саломея Лабенцька, одна з двох уцілілих доньок Майорковичів, яку пригорнули до себе Лабенцькі, вийшла заміж за економа маєтку Лабенцьких, стала матір’ю вісьмох дітей та бабусею тридцяти чотирьох онуків. Один з її онуків був відомим політиком у міжвоєнній Польщі — націоналістом і затятим антисемітом.
Брат її батька Фальк Майоркович (після хрещення — Валентин Кшижановський) переїхав із цілою родиною до Варшави. Один з його синів, Віктор Кшижановський, вступив до ордену василіян. Другий син, який був офіцером у час Листопадового повстання, став на захист маленьких єврейських крамничок, що їх