Іди, вартового постав - Харпер Лі
— Джін-Луїзо,— промовила Александра,— боюся, ти просто не розумієш, що тут у нас відбувається...
Джін-Луїза розвернулася на підборах, підійшла до парадних дверей, вийшла на широке подвір’я і далі на вулицю, що вела до середмістя, і майже побігла, лишивши без уваги крики Александри: «Ти ж не можеш піти до міста у такому вигляді!» Вона забула, що у гаражі стоїть машина у чудовому робочому стані, ключі від якої лежать на столику в передпокої. Вона йшла швидко, в такт дурнуватій пісеньці, яка засіла у неї в голові:
Правила, авжеж!
Шлюб коли береш,
Прийде час твого спочину —
І тоді твою дівчину
Закопають теж!
Правила, авжеж![26]
Що таке надумали Генк з Атикусом? Що взагалі відбувається? Джін-Луїза не знала, але ще до заходу сонця дізнається неодмінно.
Якось воно пов’язано з тією брошурою, що її вона знайшла в домі — перед Богом і людьми,— якось воно пов’язано з радами білих громадян. Вона знала про ці ради, добре знала. Нью-Йоркські газети тільки про них і писали. Шкода, що вона не надто уважно читала, але одного лише погляду на друковану колонку було досить, щоб оповісти їй знайому історію: то були ті самі люди, які становили Невидиму Імперію, які ненавиділи католиків, неосвічені, налякані, червонопикі, хамуваті, законослухняні, на всі сто відсотків чистопородні англосакси, іі співвітчизники-американці — бидло.
Атикус і Генк щось затіяли, вони просто хочуть тримати справу під своїм контролем — тітка ж сказала, що Атикус увійшов до правління. Джін-Луїза помиляється. Все це неправда: тітка подеколи все плутає...
У середмісті Джін-Луїза уповільнила крок. Було зовсім безлюдно; лише дві машини стояли перед аптекою. Стара будівля суду виблискувала білиною у промінні пообіднього сонця. Вдалині вулицею мчав вистрибом великий пес, по кутках площі мовчки наїжачили свої гілки араукарії. Коли Джін-Луїза підійшла до північного бічного входу, то побачила уздовж стіни два ряди порожніх автомобілів. Піднімаючись сходами, вона проминула якихось стариганів, які там тинялися, проминула кулер з водою біля дверей, проминула плетені стільці, але її не проминув вогкий сморід сечі, що тягся з темних судових закутків. Вона пройшла повз кабінети збирача податків, податкового інспектора, судового розпорядника, судді у справах заповітів, піднялася нефарбованими сходами до зали суду, пройшла до галереї для чорних і сіла на своє старе місце у першому ряду, де вони зазвичай сиділи з братом, коли приходили на судові засідання, на яких виступав батько.
Унизу, на грубих лавах, сиділо не лише головне бидло Мейкома, а й найповажніші чоловіки округу.
Вона подивилася у дальній кінець зали, де за бар’єром, що відділяв суд від публіки, за довгим столом сиділи батько, Генрі Клінтон, декілька чоловіків, яких вона чудово знала, й один чоловік, якого вона не знала зовсім.
З боку столу, як величезний одутлий сірий слимак, сидів Вільям Вілоубі, політичний символ усього, що її батько і подібні до нього люди зневажали. Він останній у своєму роді, подумала Джін-Луїза.
Атикус із ним ледь-ледь вітався, а він тут собі розсівся, ніби так і треба.
Вільям Вілоубі справді був останній у своєму роді, принаймні нині. Він потроху спливав кров’ю в теперішні часи достатку й процвітання, а живився він саме злидотою. Кожний округ у глибинці Півдня мав свого власного Вільяма Вілоубі, й усі вони були як близнюки, тож становили окрему категорію, яка називалася Сам, і то був або Славетний великий чоловік, або Маленький чоловік, залежно від незначних територіальних відмінностей. Сам, чи як там уже називали його підлеглі, обіймав керівну адміністративну посаду в себе в окрузі,— зазвичай він був шерифом або суддею, проте траплялися й мутанти, такі-от як мейкомський Вілоубі, який вирішив не прикрашати своєю особою жодної державної посади.
Вілоубі був унікум: те, що він прагнув залишитися за лаштунками, свідчило про відсутність у нього надмірного чванства — риси, типової для дешевих деспотів.
Вілоубі надумав керувати округом не з найзручнішого кабінету, а з місця, яке найкраще назвати комірчиною: то була тісна, темна, смердюча кімнатка, на двері якої прикрутили табличку з його прізвищем; там були лише телефон, кухонний стіл і почорнілі від бруду дерев’яні крісла. Хай куди йшов Вілоубі, за ним неодмінно тягнувся почет з неквапних, переважно негативних персонажів, відомих як Судова публіка,— Вілоубі прилаштував цих екземплярів у різноманітні окружні й муніципальні установи, де вони виконували всі його накази.
Один з них зараз сидів за столом поруч з Вілоубі,— Том-Карл Джойнер, його права рука, людина, сповнена законної гордості: хіба ж не був він разом з Вілоубі від самого початку? Хіба не він гасав по всьому округу, збираючи потрібну Вілоубі інформацію? Хіба не він у далекі часи загальної кризи стукав опівночі у двері орендарів убогих хатин, хіба не він втовкмачував у голову кожного нещасного, голодного злидаря з тих, що отримували громадську допомогу — гроші або роботу: голосуйте за Вілоубі? Не даси голосу — не дамо їжі. Як і решта прихвоснів, з роками Том-Карл набув респектабельного вигляду, який йому мало личив, і не дуже-то радів, коли йому нагадували про нечестивий початок його кар’єри. Цієї неділі Том-Карл сидів утішений, бо знав, що маленька імперія, яку він будував, не знаючи ні сну, ні спочинку, перейде під його владу, коли Вілоубі знудиться або загнеться. Ніщо в обличчі Тома-Карла не видавало, що він може очікувати неприємного сюрпризу, але незалежність, породжена достатком, вже підірвала його королівство, і воно йшло на дно; ще дві виборчі кампанії — і воно розвалиться, залишившись тільки матеріалом для якоїсь дисертації з соціології. Джін-Луїза подивилася на його пихату фізіономію і мало не засміялася, коли пригадала, яким безжальним буває Південь у винагороді своїх громадських діячів, що сходять зі сцени.
Унизу вона бачила ряди знайомих голів — сиве волосся, темне волосся, волосся ретельно зачесане, щоб приховати брак волосся,— і їй пригадалося, як у давні часи, коли судове засідання було нудне, вона прицільно плювалася паперовими кульками у блискучі лисини. Суддя Тейлор якось ухопив її і пригрозив, що підпише ордер на її арешт.
Судовий годинник зарипів, напружився, зронив: «Плюх!» — і пробив другу годину. Коли він замовк, Джін-Луїза побачила, як підводиться батько і звертається до аудиторії своїм сухим судовим голосом:
— Джентльмени, сьогодні нам виголосить промову містер Грейді О’Генлон. Особливого представлення він не потребує. Містере О’Генлон, прошу.
Тут підвівся містер О’Генлон і промовив:
— Як сказала корова дояру одного холодного ранку,
