Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!
— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!
Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:
— Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!
Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:
— Ідуть! Її величність! З князем і графами!
Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово — їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде — не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут — на тобі! Їде!
Хуржик заметушився, ляснув батогом:
— По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!
Ледве встигли чумаки зайняти свої місця — хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею — ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.
З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.
— Оце і є малоросійські чумаки? — запитала тихо.
— Українські, ваша величність, — так же тихо відповів Потьомкін. — Так вони себе називають.
— Хай і так, — погодилася цариця. — Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.
— Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів — пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі — в Крим, треті — на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.
— Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки — за вірну службу!
Хуржик упав на коліна.
— Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…
Потьомкін враз насупився, перебив його:
— Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучнісь…
Хуржик ще нижче вклонився. Подумав — ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!
Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.
Хуржик гукнув до чумаків:
— Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!
— А яку? — спитав, Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.
— Ну, щось, таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…
Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.
— Ваша величність, «кохання» по-малоросійському — це любов, а «паніматка» — шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.
Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:
— Я так і зрозуміла, графе.
Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах кобзи — пролунав їхній мелодійний передзвін, а до нього раптом долучився соковитий парубоцький баритон:
Ой, ти, місяцю, ти, зіронька ясная! Ой, ти парубок — я дівчина красная, Ой, ти парубок — я дівчина красна, В зеленім саду я тобі коня пасла. Ой, пасла, пасла з вечора до півночі, Упала роса на мої карі очі. Не так на очі, як на русую косу. Серце-парубоче, віночка не доношу!Івась заспівував, чумаки вторили басами, і ніжна мелодія цієї чарівної пісні, м’яко відлунюючись від темно-зеленої стіни гаю, довго лунала в золотих присмерках тихого травневого вечора. Цариця була заворожена, вражена. І чарами весняної української природи, і ліричним голосом співака, і всім романтичним антуражем, таким незвичним для Катерини. Коли пісня затихла, вона тихо вигукнула:
— Яка прегарна пісня! І який чудовий голос у того молодця! — і повернулася до Потьомкіна. — Князю, переговори з ним, щоб забрати його в Петербург, у придворний хор. У малоросів чудові голоси!
Потьомкін вклонився.
— Буде зроблено, ваша величність. Але спершу хай поспіває! Голос у нього справді прегарний. Та й сам парубок нічогенький. Якщо трохи обтесати, приодягнути відповідно, надати лоску, то буде окрасою хору, — і значуще глянув на Безбородька, а той мовчки прикрив очі повіками, даючи
