Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Виплакавшись у соломі, він знову заходив до хати і припадав головою до материнських рук і, відчуваючи, як вони щогодини стають холодніші, з болем вдивлявся в рідні згасаючі очі.

Мати Божа, думав з розпачем, вона помирає.

— Параско! — хапав він наймичку за руки, вибігши в кухню. — Невже це кінець? Невже нічим зарадити?

Стара сумно хитала головою.

— Видно, Бог захотів узяти її до себе… На все його воля!

Увечері мати підняла обважнілі повіки, осмислено глянула на сина.

— Василечку, синку мій, — промовила тихо, але виразно, — батько не приїхав?

— Ні. Ще тільки тиждень минув, як він поїхав, а повернеться не скоро.

— Я ж йому казала — не їдь, не поспішай, та він не послухав. А я й не забарилася…

Василь заплакав.

— Не плач, синочку. Кожному свій час. Так доля відміряла. А ти живи — і будь щасливий! А коли батько повернеться, скажи йому, щоб відбув по мені роковини, а тоді, як захоче, хай жениться. Не переч йому! Ти вже дорослий — і мачуха тобі не надокучить! Бо й сам скоро оженишся…

Василь заплакав ще дужче. На цей раз він зрозумів, що це вже кінець. І справді, мати підняла через силу руку, перехрестила його і, тихо зітхнувши, замовкла. Навіки.

На його крик до кімнати вбігли Параска та Катря.

Коли гомін незадоволення з приводу арешту Івася трохи улігся, хтось згадав про царицин подарунок.

— Гей, дивіться, а бочонок стоїть собі! І чіп у ньому! І ніхто не здогадався покуштувати — що в середині? Га?

— А й справді! — прогув Безкровний. — А загляньте-но, хлопці, що в ньому!

Чумаки відіткнули чопа.

— У-у-у! О-о-о! Аж дух забиває! Та це ж справжня оковита! Побий мене грім!

Безкровний простягнув кухля.

— Ану, націдіть — попробую!

Йому націдили. Він ковтнув — закотив очі під лоба.

— Еге-ге! Та я ще й не пив у своєму житті нічого подібного! Ану, браття, наваліться!

Чумаки зібрались біля бочки. Куштували, пили, хвалили. Закушували кашею.

— А таки не поскупилася паніматка! Смачно!

Коли було випито півбочонка, Безкровний раптом ляснув себе по лобі:

— Стривайте, хлопці! А Івасю! А служивим! Про них і забули!

Він націдив дерев’яний кухоль — підніс Івасеві. Але той відмовився.

— Не п’ється, дядьку Михайле! Не хочу! Як із зв’язаними руками пити?

Безкровний штовхнув під бік вартового.

— Чи ти бачив коли-небудь, служивий, таке, щоб чоловік від чарки відмовлявся? Га? Я не бачив, їй-богу!

— І я не бачив.

— Отож-бо! То на — хоч ти покуштуй!

— Е-е, я при службі! Побачить капрал — дасть по пиці!

— Та глянь, чоловіче, як капрал сам дудлить! І твої товариші вже стоять у черзі до бочонка! Облизуються!

Фількін справді якраз задер голову назад і осушував кухоль до дна, а солдати й собі простягали свої кухлі чумакові біля бочонка, щоб налив.

Вартовий поплямкав губами.

— Е, чорт! Була не була! Давай — ковтну разок! — і перекинув добрячого кухля в горлянку — тільки забулькало. А витерши вуса тильним боком руки, поросив — Дав би ти мені, хохол, цибулину — загризти!

— Та я тобі, служивий, не тільки цибулину, а й миску каші принесу, бо ніч довга — зголоднієш! — запевнив Безкровний.

Він миттю розтанув у вечірніх сутінках, а за кілька хвилин повернувся з мискою каші, ложкою, скибкою хліба, цибулиною та кухлем горілки.

— Пригощайся, служивий!

Той помахав пальцем, п’яно заварнякав:

— Е-е, браток, не підманиш! Я ж при службі!— і послав у рота ложку каші. — Ти хитрий, хохол, але в мене, браток, не об’єгориш! Я сам кого хочеш оковпачу!

Безкровний тицьнув йому в руки кухля.

— Та хто тебе, брате, хоче об’єгорити? Це ж подарунок цариці! Хіба не бачив?

Той з зусиллям проковтнув кашу, поперхнувся.

— Ет, чорт! Яка крута!

— А ти промочи горло — враз піде! Як по маслу!

Солдат задумався, завагався.

— Та воно-то так! Але ж страшно — служба!

— Чи й не служба — стерегти зв’язаного! Прив’яжеш його вірьовкою до пояса — та й нікуди він не дінеться!

Солдат довго обдумував сказане чумаком, а потім, вирішивши, мабуть, що той має рацію, буркнув сам до себе:

— Е, була не була! Де одна, там і друга! Бо, справді, суха ложка рота дере!

Безкровний непомітно потиснув руку Івасеві, мовляв, жди мене, і поколивав до багаття.

Вечір усе густішав і густішав — невдовзі настала глуха ніч.

Івась прислухався — що вартовий?

А вартовий таки запам’ятав пораду старого запорожця — кінець вірьовки, якою був зв’язаний заарештований, прив’язав собі до ременя і влігся поряд з ним. Спочатку він щось муркотів, кидався,