Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати — їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.

Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.

— Ждатимеш? — запитав він, потискуючи її руки.

— А ти сумніваєшся?

— Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!

— Дуже він мені треба!

— Багатий же!

— Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний! — і поцілувала в уста. — Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!

Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.

Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.

На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.

Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен — усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.

Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.

— Стій! Куди їдеш?

— На переправу, служивий, — спокійно відповів Хуржик. — Нам треба на той бік!

— Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!

— Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!

— А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?

— Государиня? В Крим? Ні, не чував.

— Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто — і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!

— Понімаю, — не дуже охоче відповів Хуржик. — А коли ж ми переправимося?

— От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!

— А якщо вона затримається тут на тиждень, то що — й нам загорати тут тиждень?

— Невелика цяця — позагораєш! — Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: — І не патякай багато! Повертай голоблі — і марш звідси!

Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд.

Капрал верескнув:

— З дороги, холопи! А то стрілять буду! — І подав солдатам команду — В ружйо!

Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята — із них висунувся якийсь немолодий, поважний військовий чин, поманив пальцем капрала до себе.

Капрал гукнув солдатам:

— Відставити! — і витягся перед прибулим. — Ваше… ваше… ваше…

Він, видно, ніколи не бачив прибулого і не знав, як його величати. А той явно потішався із крайньої розгубленості бідного капрала, однак, навтішавшись, прийшов йому на виручку і вніс ясність:

— Я Потьомкін…

Потьомкін! Хто ж не чув про всевладного фаворита цариці. Адже він сам тут майже цар!

Капрал витягнувся в струну, прикладена до капелюха рука його тремтіла.

— Ваше сіятельство, — спромігся він нарешті на мову, — пробачте великодушно… Так що це — чумаки… Ідуть на переправу — у Крим по сіль… А я їх повертаю назад, позаяк такий був наказ… Нікого не пускати на переправу!.. Доповідає капрал Фількін.

Почувши, що перед ними сам всемогутній Потьомкін, чумаки поскидали свої солом’яні брилі та шапки, схилили в поклоні чубаті голови.

— Здоровенькі були, ваша ясновельможність, — подав голос від усіх чумаків Хуржик.

— Того і вам бажаю, чумаки, — відповів Потьомкін, оживившись, і показав пальцем на Хуржика: — Бачу, ти тут старший?

— Так, ваша ясновельможність, я отаман валки.

— Ну, тоді слухай уважно. По Дніпру до Криму, щоб огледіти свої володіння, на кораблі «Днєпр» пливе наша повелителька, імператриця-самодержиця всеросійська Катерина Олексіївна. Я на своїй галері «Десна» трохи відірвався від її ескорту, щоб тут, у Кременчуці, гідно зустріти нашу матінку. Думаю, їй буде вельми цікаво побачити чумаків, які своєю подвижницькою працею піднімають ремесла, розвивають торгівлю і, ніде правди діти, збагачують державну казну… Тому дуже