Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Зі звуків у сусідній кімнаті я зрозумів, що містер і місіс Лескі вже збиралися йти. Я обережно поставив на дерев’яний стелаж біля стіни мініатюрний, але прекрасний шматок світу, зображений на картині Мане. Спекотний день, здавалося, відступив перед намальованою краплею роси на білій півонії та перед кришталево чистою водою зображеної на полотні склянки і знову дихнув крізь вузьке й високе вікно моєї комірчини. Раптом у мені, немов із гарячого гейзера, зафонтанувала прихована радість, на якусь мить моє минуле злилося з теперішнім, комірчина у Брюсселі з комірчиною Сильверса. І врешті зосталося тільки окрилене відчуття щастя через те, що я ще живий і що я тут, а всі зобов’язання, які муром оточують наше життя, на секунду зникли, наче стіни єрихонські від сурм обраного Богом народу, — я здобув свободу, дику соколину свободу, яка аж забила мені памороки; вона заново відкрила для мене життя, наповнене вітром, сонцем та вічноплинними хмарами; життя, про яке я навіть не здогадувався. Зайшов Сильверс, окутаний запахом своїх Партаґас.
— Хочете сигару? — весело запитав він.
Я відмовився. Такі пропозиції відлюдини, яка винна мені гроші, здаються підозрілими. Якось я навіть пережив ситуацію, коли один чоловік вирішив, що розрахувався зі.мною, подарувавши сигару. А Сильверс ще не заплатив мені комісійних за місіс Вімпер. Висловлюючись жаргоном утриманця, місіс Вімпер зазіхала на мою «цноту», тому я принаймні хотів компенсувати моральні збитки. А ще я прагнув відновити баланс з Наташею, запросивши її на вечерю в ресторан із кондиціонером. З Сильверсом треба було весь час пильнувати — щоб зменшити мої претензії на винагороду, він уже навіть встиг набрехати, буцімто місіс Вімпер його знайома. Думаю, він міг навіть сказати, що в мою зарплату входять і комісійні за місіс Вімпер, так само, як шановані фірми автоматично присвоюють всі права на винаходи своїх працівників і в найкращому разі виплачують їм бонуси.,
— Сім’я Лескі повелася на трюк із Сіслеєм, — оголосив благодійник людства. — Усе за планом. Я пояснив їм, що Рокфеллер попросив мене на тивдень притримати картийу і що він, звісно ж, навіть не припускає, що я можу продати її вже наступного дня після закінчення терміну, а тому вчасно не прийде. І місіс Лескі загорілася ідеєю вихопити картину в Рокфеллера з-під носа.
— Трюки для простачків, — кинув я недбало. — Мене завжди дивує, що таке вдається!
— А чом би й ні?
— Бо важко уявити, що ці безсовісні грабіжники, які заробили статки геть не філантропічними вчинками, можуть на таке купитися.
— Усе просто. У власній стихії вони б над такими трюками просто поглузували. Але тут — дивним чином перетворюються на акул у прісній воді і почуваються геть не у своїй тарілці. Тут вони — в чужих водах. Тут вони не впевнені у собі і що тонший у них нюх у власній справі, то швидше ведуться на найпримітивніші трюки на незнайомій території. Але не варто забувати і про вплив жінок!
— Мені треба до фотографа, — сказала Наташа. — Ходімо зі мною! Це ненадовго!
— На скільки?
— На годину. Не довше. Чому запитуєш? Ти там нудьгуєш?
— Ні. Просто хочу знати — ми поїмо до того чи вже потім.
— Потім. Тоді у нас буде достатньо часу. А зараз я за півгодини маю бути там. А чому це так важливо? Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?
— Ще ні. Зате брати Льові заплатили мені десять доларів за пораду. Вони купили китайську бронзу лише за двадцятку. А тепер мені кортить якнайшвидше витратити їх на тебе.
Вона окинула мене ніжним поглядом.
— Ми їх обов’язково витратимо. Сьогодні ж.
У фотографа було прохолодно — зачинені вікна та ввімкнутий кондиціонер. Приміщення нагадувало підводний човен. Усі решта, найймовірніше, взагалі на це не зважали, бо до такої температури не звик тут лише я.
— У серпні буде ще спекотніше, — втішив мене фотограф Нікі, махнувши рукою з браслетом.
Увімкнули всі прожектори. Крім НаТаші, тут була ще смаглява манекенниця, яку я бачив тут минулого разу. А ще — блідий чорнявий фахівець із ліонського шовку. Він мене впізнав.
— Війна добігає кінця, — мовив меланхолійно і втомлено. — Ще рік, і все буде позаду!
— Думаєте?
— Я отримую звідти повідомлення.
— Справді?
У цьому нереалістичному білому світлі софітів, де руйнувалися людські стосунки та чіткішали всі пропорції та контури, це наївне пророцтво раптом вселило в мене віру — наче той чоловік справді знав більше за інших. Я глибоко вдихнув повітря. Я знав, що Німеччина опинилася у скрутному становищі, але не міг і подумати про закінчення війни, так само як і уявити собі смерть. Усі завади говорять про смерть і знають, що вона неминуча, але ніхто не вірить у неї, бо вона лежить по той бік наших уяйлень про життя; смерть зумовлено самим життям, а тому збагнути її неможливо.
— Справді! — відповів блідий чоловік. — Повірте мені! Наступного року ми знову зможемо імпортувати ліонський шовк!
Мене охопило дивовижне хвилювання. Раптом зник той вічний вакуум нашого емігрантського існування. Навіть безглузда згадка про ліонський шовк гармонувала з моїми відчуттями; годинники знову затікали, а дзвони задзвонили. Завмерла кінострічка знову закрутилася — швидше і швидше, назад і вперед, у якомусь божевільному непослідовному русі, наче злетіла з котушки. Я усвідомив, що, незважаючи на всі повідомлення у газетах, ніколи по-справжньому не вірив, що війна колись закінчиться. А якби таке справді сталося, мені здавалося, що автоматично настане щось іще жахливіше. Я надто сильно звик думати саме так. А цей маленький блідий чоловік,
