Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Відпусти мене! — прошепотіла вона. — Тільки не тут, не тут, відпусти мене, тільки не тут, не тут…
— А де ж іще, погань ти паршива? — заскреготів я зубами. — Прибери руку, бо я зламаю її.
— Не тут, тільки не тут, — шепотіла вона тим же високим і чужим голосом.
— Аде ж іще?
— У твоєму номері, тільки не тут, у тебе.
— Щоб ти втекла, а потім насміхалася наді мною?
— Я не втечу, не втечу, але не тут, обіцяю тобі, я не втечу, мій найдорожчий, коханий…
— Що? — перепитав я.
— Відпусти мене, я обіцяю тобі, що не втечу, але відпусти, люди йдуть.
Я відпустив її. Встав на ноги. Чекав, що зараз вона відштовхне мене і втече. Вона не втікає. Опускає сукню і випростовуеться.
— Сховай оце, — шепоче вона.
— Що?
— Оце! — Вона шарпає мої штани.
Я ховаю. Вона підводиться. Я спостерігаю за нею. Вона зараз стоїть так, що може втекти, але я іще встиг би її втримати.
— Ходімо! — каже вона.
— Куди?
— До тебе в номер.
Я йду за нею, потім обганяю, швидко і несподівано обережно піднімаюся рипучими сходами, застеленими сірою доріжкою, повз табличку «Думай!» на другий поверх, до мого номера. Зупиняюся біля дверей:
— Якщо хочеш, можеш піти.
Вона відсуває мене вбік і штовхає двері.
— Ходи, — каже вона.
Я йду за нею і зачиняю двері. Але не на ключ. Відчуваю, як починається зворотна реакція, прихиляюся до стіни, і в мене виникає відчуття, наче я в ліфті, який з шаленою швидкістю мчить униз, хоч я й натиснув кнопку «вгору», я відчуваю темряву, яка розливається в моєму мозку, наче перелита через вінця вода, вона шумить, а я тримаюся обома руками за стіну, щоб не впасти.
А потім побачив Наташу, яка лежить у ліжку.
— Чому ти не йдеш до мене? — запитала вона.
— Не можу.
— Що?
— Я не можу.
— Ти не можеш?
— Ні, — відповів я. — Кляті сходи!
— Що з ними не так?
— Не знаю. Це як проклятий Coitus interruptus — перерваний статевий акт.
— Що?
— Я не можу, і все. Прожени мене, якщо хочеш!
— З твого власного номера?
— Тоді кепкуй із мене скільки заманеться.
— Чому я маю кепкувати?
— Не знаю. Я чув, що чоловіків висміюють, якщо з ними таке ста-еться.
— Зі мною такого ще не було.
— Ще одна причина посміятися.
— Ні, — заперечила Наташа.
— Чому ти не йдеш?
— То мені піти?
— Ні.
Вона не поворухнулася. Перегодом обперлася на руку і глянула на мене.
— Я почуваюся жалюгідним, — сказав я.
— А я — ні, — відповіла вона. — Як думаєш, чому все так?
— Не знаю. Мене добило слово «коханий».
— А я думала, сходи?
— Вони теж. А тоді ще й інше. Що раптом ти захотіла.
— То я не маю тебе хотіти?
Я безпорадно подивився на неї.
— Не питай таке. На мене нахлинуло все відразу.
Ми провадили цей дивний діалог — обоє нерухомі, голоси монотонні і невиразні.
— У тебе є ванна? — запитала вона.
— У номері нема. Тільки в коридорі. Четверті двері.
Вона дуже повільно встала, пригладила волосся і пішла до дверей. Мимохідь вона погладила мене, дивлячись поперед себе. Я відчув її тіло, відірвався від стіни й обійняв її. Вона спробувала вивільнитися. Крізь одяг я відчув її молоде і тепле тіло. Гнучке, мов у форелі. І відразу стало все, як раніше. Я міцно тримав її.
— Ти ж не хочеш мене, — прошепотіла вона, відвернувши обличчя й міцно притиснувши зігнуті лікті до тіла.
Я підняв її і поніс на ліжко. Вона виявилася важча, ніж я думав.
— Я хочу тебе! — сказав я приглушено. — Я хочу тебе і нікого, крім тебе, тільки тебе, я хочу тебе більше за все на світі, я хочу зайти в тебе, злитися з тобою і бути в тобі!
Її обличчя опинилося поруч із моїм, очі закам’яніло виблискували; я відчував її груди і як я в неї проникаю, відчував це розумом, руками й усім тілом.
— Тоді візьми мене, — прошепотіла вона, широко розплющивши очі, — візьми мене, притисни мене, пробийся крізь мене, розірви мене на шматки, так, так, так, глибше, так, прибий мене, візьми мене силою, проникни в мене, я вже йду до тебе, кинься в мене, якщо
джерело шумить там, то мої вуха наповнюються звуками, я йду, я розриваюся, дощ, цей дощ, він шумить, і шумить, і шумить…
Її голос дедалі тихшав, перейшов у бурмотіння й окремі незрозумілі слова; перетворився на шепіт, а потім вона і геть змовкла.
Наташа розплющила очі, потягнулася, пробурмотіла щось, заплющила їх і знову розплющила.
— Був дощ? — запитала вона.
Я раптом розсміявся.
— Ще ні. Можливо, піде сьогодні вночі.
— Похолоднішало. Де твоя ванна?
— Четверті двері по коридору.
— Можу я вдягнути твій халат для купання?
Я дав їй халат. Вона скинула з себе все, крім черевичків. Роздягалася повільно, не дивлячись на мене. Власна голизна її геть не бентежила. Я зауважив, що вона не така вже й худорлява, як я думав раніше. Я вже це відчув, а тепер іще й побачив.
— Ти вродлива, — сказав я.
Вона глянула на мене.
— Нетовста?
— Боже мій! Звісно, ні!
— Добре, — промовила вона. — Це надає нашому майбутньому рожевих барв, бо люблю поїсти. А оскільки я манекенниця, мені доводиться все життя голодувати, — додала вона. — Тільки тому.
— Сьогодні ми наїмося досхочу, замовимо всі твої улюблені страви, а потім ще й першокласний десерт.
— Я завжди пильную, щоб не розпухнути, як бочка. Інакше мене просто викинуть із роботи. Тому можеш не хвилюватися.
— Я й не хвилююся.
Вона взяла моє мило і свою сумочку, біля дверей відсалютувала мені і вийшла в коридор. Я лежав і ні про що не думав. У мене теж було відчуття, наче падав дощ. Я знав, що це не так, але все одно підійшов до вікна і визирнув на заднє подвір’я. Звідти піднімалася задуха та сморід від сміттєвих баків. «Дощ падав тільки в нашій кімнаті», — подумав я і повернувся назад. Я знову ліг у ліжко і втупився в лампочку без абажура, яка самотньо звисала зі стелі. Невдовзі прийшла Наташа.
— Я переплутала кімнати, — сказала вона. — Думала, що твої двері — наступні.
— Там хтось був?
