Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
пів-обличчя підборіддям, що виступало вперед.

— Мій чоловік, — мимохідь пояснила жінка-лялька. — Помер 1935 року. Інфаркт. Забагато працював. Ніколи не мав часу. Тепер його в нього аж забагато.

Вона мелодійно засміялася:

— Американські чоловіки працюють, щоб умерти. В Європі все інакше, правда?

— Не зараз. Нині там помирає більше чоловіків, ніж в Америці. Вона обернулася.

— Ви про війну? Облишмо цю тему.

Ми пройшли ще через дві кімнати, а потім угору сходами. Там висіло кілька малюнків Ґіза. Я прихопив Ренуара та молоток і дивився, куди б прибити картину.

— Можливо, у моїй спальні, — недбало мовила місіс Вімпер і вказала напрямок.

Її спальня вражала чудовим поєднанням кремових відтінків та позолоти. Ліжко у стилі Людовіка Шістнадцятого, широке, кремового кольору, вкрите парчею, вишукані крісла, стільці й чорний лакований комод епохи Людовіка П’ятнадцятого. Увесь комод вкривала позолота у стилі шинуазрі, знизу виднілися бронзові ніжки. На мить я навіть забув про всі свої похмурі передчуття.

— Тут! — вигукнув я. — Тільки тут! Над цим комодом.

Місіс Вімпер не пустила ні пари з вуст. Вона глянула на мене затуманеним, майже відсутнім поглядом.

— А ви як вважаєте? — запитав я і приставив невеличке полотно Ренуара над комодом.

Вона й далі дивилася на мене, потім усміхнулася.

— Мені б стілець, — сказав я.

— То візьміть, — промовила врешті.

— Стільця епохи Людовіка Шістнадцятого?

Вона знову всміхнулася:

— А чом би й ні?

Я поторсав один стілець, бін іще не хитався. Обережно став на нього і так само обережно взявся вимірювати стіну. За моєю спиною було геть тихо. Я визначив висоту, на якій мала висіти картина, і приставив до стіни цвях. Перш ніж вдарити молотком, озирнувся. Місіс Вімпер стояла на тому ж місці, з цигаркою в руці і з дивною усмішкою на вустах дивилася на мене. Я почувався незатишно і намагався якнайшвидше все зробити. Цвях тримався міцно, я взяв із комода картину і почепив її. Потім зліз зі стільця і відставив його вбік. Місіс Вімпер навіть не поворухнулася. Вона знову розглядала мене.

— Вам подобається? — запитав я і взяв свої речі.

Вона кивнула і пішла поперед мене до сходів. Я полегшено видихнув і рушив за нею. Вона вернулася до першої кімнату і взяла графин:

— На коня?

— Залюбки, — погодився я, подумавши, що після другої склянки «на коня» скажу їй, що маю йти на похорон. Але моя відмовка не знадобилася.

У кімнаті далі панував дивний настрій. Місіс Вімпер дивилася на мене, але не бачила. Вона трохи всміхалася, але я не був упевнений — смішно їй чи ні. Як справжній мазохіст, припустив, що це вона насміхається з мене.

— Я ще не виписала чек, — сказала вона. — Прийдіть через кілька днів і заберіть його.

— Добре. Я вам передзвоню перед приходом.

— Можете й так приходити. О п’ятій я завжди вдома. І дякую за ваш рецепт із горілкою.

Я збентежено вийшов на парку вулицю. Не полишало відчуття, наче мене дуже тонко пошили в дурні, і зробила це людина, яка й сама, як на мене, мала смішний вигляд, тому я припускав, що наступного разу все буде так само. Але стверджувати напевне не міг. Усе могло б бути й інакше, хоч я не мав жодного бажання це перевіряти. Хай там як, небезпека начебто оминула мене. Сильвере точно захоче власноручно отримати чек. Він ні за що не дозволить мені глянути у свої карти.

— Ти без машини? — запитав я в Наташі.

— Без машини, без водія, без горілки і без настрою. Просто нестерпна спека. У цьому готелі треба було б встановити кондиціонер.

— Власник ніколи цього не зробить.

— Звісно, ні. Бандит.

— Але в нас є лід для «московського мула», — сказав я. — А ще імбирне пиво, лаймовий сік і горілка.

Вона ніжно глянула на мене.

— Ти справді все купив?

— Усе. До того ж я вже випив два мартіні.

Вона розсміялася:

— У місіс Вімпер?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Вона цим славиться.

— Чим? Своїми коктейлями?

— І ними теж.

— Ця стара любить перехилити чарку. Аж дивно, що все минуло так гладко.

— Вона вже заплатила?

— Ще ні. Чому ти запитуєш? Думаєш, вона поверне картину? — стривожено спитав я.

— Ні, нелумаю.

— У неї справді так багато грошей, що вона може купувати, не вагаючись?

— Так. Крім того, вона любить молодих чоловіків.

— Що?

— Ти їй сподобався.

— Наташа, — промовив я. — Ти серйозно? Невже ти хочеш звести мене з цією старою п’яницею?

Вона розсміялася.

— Іди, — мовила вона. — Зробиш мені «московського мула».

— Не наллю ні крапельки. Спершу скажи.

— А вона тобі сподобалася?

Я вирячився на Наташу.

— Отже! — промовила вона. — Місіс Вімпер любить молодих чоловіків. І ти їй сподобався. Вона вже запросила тебе на свою вечірку?

— Ще ні. Поки що тільки сказала прийти по чек, — відповів я розгнівано. — Але, можливо, все ще попереду!

— Не сумнівайся. — Наташа спостерігала за мною. — Але тоді вона запросить і мене.

— Ти впевнена? Ти вже часто чи робила, тому так докладно про все знаєш? Може, вона ще й на шию мала мені кинутися?

— Ні, — сухо відповіла Наташа. — Налий мені горілки.

— А чому не мартіні з горілкою?

— Бо я не п’ю мартіні. Ще є запитання?

— Так, багато. Я не звик, щоб мене продавали, ніби якогось альфонса.

Я не побачив, як Наташа плюснула в мене горілкою. Просто відчув, як вона стікає по моєму підборіддю. Вона вхопила пляшку: її очі здавалися про велетенські на блідому, як крейда, обличчі. Я виявився прудкіший, відібрав пляшку, перевірив, чи міцно сидить корок, і кинув її на найближчий плюшевий диванчик, подалі від Наташі. Вона відразу ж кинулася по пляшку, але я її перехопив, штовхнув у куток, залізною хваткою стиснув її руки і шарпнув за сукню.

— Не торкайся до мене! — прошипіла вона.

— Я не тільки торкатимуся до тебе, відьмо, я ще й візьму силою, тут і зараз, щоб ти…

Вона плюнула мені в обличчя і вдарила ногою. Я притиснув її ноги коліньми і перехилив назад. Вона спробувала вирватися, зашпорталася і впала. Я штовхнув її знову на диван, засунув коліно їй між ноги і задер сукню.

— Облиш мене, ти збожеволів, — прошепотіла вона раптом високим, чужим голосом, — відпусти, бо закричу!

— Верещи скільки заманеться, — прогарчав я. — Зараз я тебе провчу, клята відьмо!

— Сюди хтось йде! Хіба ж ти не бачиш, сюди йдуть люди, відпусти мене, ти, чудовисько, тварюко, відпусти мене…

Тепер вона закам’яніло лежала на дивані, вигнувшись дугою, щоб тільки не опинитися піді мною. Я відчув, як напружилося її тіло і.як ноги тісно й

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: