Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Пити, любий.

Вона витягла дві склянки і налила. Горілка була прекрасна і навіть холодна, адже бар водночас був і холодильником.

— Дві тіні в «ролс-ройсі», — мовив я. — З холодною польською горілкою. Будьмо!

— Ти міг б стати солдатом? — запитала вона. — Якби захотів?

— Ні. Нікому я не потрібен. Тут я — ворожий іноземець і маю тішитися, що мене не запхали в табір для інтернованих. Ти права, я — ні риба, ні м’ясо, але так само я жив і в Європі. Це вже принаймні рай. Якщо хочеш, то рай із тінями, відокремлений від усього, що важливо для інших, особливо для мене. Принаймні, це рай, у якому можна перезимувати. Рай із глядачами-невільниками. Ах, Наташо! Поговорімо про те, що у нас досі є! Про ніч, зорі, іскри життя, яке тріпоче в наших грудях, але тільки не про минуле. Поглянь на місяць! Пасажирські пароплави класу «люкс» перетворилися на вантажні судна для армії. Ми стоїмо за залізними поручнями світової історії і змушені безпорадно і безцільно чекати, читати в газетах повідомлення про перемоги та поразки, розбомблені країни і чекати далі, знову вставати вранці, пити каву і чекати, у Сильверса чи в пані Вімпер, — а тим часом пролита в цьому світі кров щодня підіймається на сантиметр вище. Так, твоя правда, наше життя — це жалюгідний парад тіней.

Ми глянули на пірс. Майже порожній, він простягнувся перед нами в зеленавому світлі. Звідти відшвартовувалося кілька кораблів — невеликих, сталево-сірих і неосвітлених. Ми знову сіли в машину.

— Поступово відлітають мої дурні, старомодні мрії, — сказала Наташа. — І моя сентиментальність теж. Пробач мені.

— Я маю тобі пробачити? Що за дивні думки! Це ти маєш мені пробачити за банальності, які наговорив. Уже лише з цього видно, який з мене поганий журналіст! Поглянь, як віддзеркалюється у воді світло. Повня!

— Куди тепер, мадам? — запитав водій.

— До мосту Джорджа Вашингтона. Але повільно.

Певний час ми мовчали. Я докоряв собі за ідіотську млявість і невміння підтримувати розмову: поводився, наче той чоловік в «Ель Марокко» — він цілком щиро проливав гіркі сльози через долю Франції. Але етикет скорботи значно суворіший за етикет радості, тому він мав геть жалюгідний вигляд. Я марно намагався придумати, як вийти з цього глухого кута. Аж раптом Наташа поглянула на мене. Її очі сяяли:

— Яка краса! Вода, маленькі човники, а там, далеко, — міст!

Вона давно забула, про що ми раніше говорили. Я вже кілька разів

зауважував це: вона швидко на все реагувала і швидко все забувала, це було просто щастям для такого слона, як я, з чіпкою пам’яттю на всі негаразди і з поганою — на будь-які радощі.

— Я обожнюю тебе. Тут і зараз, під цим місяцем і біля цієї річки, яка впадає в море і віддзеркалює сотні тисяч розбитих місяців. Я обожнюю тебе і навіть безстрашно наважуся використати заїжджену фразу, що Вашингтонський міст, наче діадема, висить над неспокійним Гудзоном і що я хочу, щоб це була справжня діадема, а я був би Рокфеллером, Наполеоном Четвертим чи власником «Ван Кліф і Арпельс». Звучить по-дитячому, але це правда.

— Чому по-дитячому? Тобі завжди треба перестрахуватися, чи як? Невже ти справді не знаєш, як жінкам подобаються такі речі?

— Я вроджений боягуз, тому мені щоразу треба збиратися з духом.

Я поцілував її.

— Я б хотів уміти їздити, — сказав я.

— Ти будь-коли можеш навчитися.

— Я б тоді мігїздити на «ролс-ройсі». А нашого охоронця моральності ми б висадили біля найближчої пивнички. Бо мені здається, наче я в Мадриді і мене весь час супроводжує дуенья.

Вона засміялася:

— Хіба ж він нам заважає? Він не розмовляє німецькою і не знає жодного слова французькою. Хіба що «мадам».

— То він нам не заважає? — запитав я.

Вона хвильку помовчала, а потім прошепотіла:

— Коханий, це ж прокляття великого міста. Тут майже ніколи не буваєш сам.

— А звідки ж тут беруться діти?

— Це знає лише Господь Бог!

Я постукав об скляну перегородку, яка відділяла нас від водія.

— Зупиніть, будь ласка, он там, біля того маленького саду, — попросив я водія, простягнувши йому у віконце п’ятидоларову купюру. — Підіть кудись повечеряйте, а через годину по нас повернетеся.

— Слухаюсь, сер.

— От бачиш! — вигукнула Наташа.

Ми вийшли і простежили, як авто зникає в темряві. Тієї ж миті з відчиненого вікна за садом почувся гуркіт музичного автомата. У саду скрізь були розкидані порожні пляшки з-під кока-коли, бляшанки з-під пива і паперові обгортки з-під морозива.

— Благодать великого міста, — мовила Наташа. — А водій повернеться аж за годину!

— Ми могли б прогулятися вздовж берега.

Вона показала на людей, які намагалися відчути прохолоду біля води.

— Гуляти? У цих черевичках?

Я прожогом кинувся на дорогу і замахав руками, як вітряк. У тьмяному світлі я впізнав квадратний радіатор «ролс-ройса». На Гудзоні таких було небагато, це був наш водій, який, мабуть, повернув назад.

Наташині очі світилися від стримуваного сміху.

— І що тепер? — запитала вона. — Куди ми підемо вечеряти?

— Надворі скрізь просто нестерпна спека, — сказав шофер. — А в «Блу Риббон» — прохолодно. Печеня з оцтом там першокласна!

— Печеня? — перепитав я.

— Печеня з оцтом, — повторив він. — Перший клас!.

— Щоб я здох, якщо їстиму в Нью-Йорку тушенину з оцтом або квашену капусту, — звернувся я до Наташі. — Це однаково, що пити за здоров’я Гітлера. їдьмо на Третю авеню. Там багато ресторанчиків.

— До «Короля морів», містере? — запитав водій.

— До «Короля морів»! Там теж є кондиціонери.

— Квашена капуста — це ельзаська страва! — зауважила Наташа. — Якщо ми хочемо точно визначити її національний статус.

— Ельзас тривалий час належав Німеччині.

— Ми не можемо без політики. Повертаймося на Третю авеню. Принаймні, королі морів ще досі нейтральні.

Я не сперечався — якби ж усе було так просто. Врешті-решт, я й сам приїхав сюди з погашеними ліхтарями та рухаючись зигзагами, щоб уникнути підводних човнів. Що у цьому світі зберігало нейтральність, якщо навіть сам Бог перестав бути нейтральним, а перед кожним боєм мчав від однієї польової Служби Божої до іншої?

У «Королі морів» ми натрапили на Кана. Він був там останнім відвідувачем і самотньо сидів за столом, втупившись відсутнім поглядом у тарілку з велетенськими крабовими клешнями.

— Людина з багатьма захопленнями, — пояснив я Наташі. — Він перетворив світ на колекцію власних хобі, тому непогано вбиває час.

— Молодець.

— А після крабів ви їстимете морозиво? — запитав у Кана.

— Якось був спробував. Але мені стало погано. Хобі краще розділяти.

— Дуже