Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Тієї ночі, з відходом розвідувальних груп, Рамбуйє обороняли змішані дозори із бійців регулярних частин і партизанів з протитанковими гранатами та стрілецькою зброєю. Цілу ніч періщив дощ, і я ніколи ще не почував себе таким самотнім, як між другою і шостою ранку. Не знаю, чи уявляєте ви, що відчуваєш, коли спочатку попереду є свої підрозділи, а потім їх відводять, і ти залишаєшся їв великому і прекрасному місті, що зовсім не постраждало, і повному прекрасних людей, і за це місто ти відповідаєш. Інструкція для військових кореспондентів, що мала бути порадником у найскладніших становищах, такого становища не передбачала. Отже, було вирішено прикрити місто наскільки можливо, а якщо німці помітять відхід американських підрозділів і просуватимуться вперед, шукаючи сутичок з нами, не уникати їх. Так ми й робили.

В наступні дні їхні танки розгулювали перед нами по всіх дорогах. Німці брали заложників по селах, хапали членів руху Опору й розстрілювали їх. Вони роз'їжджали всюди, де хотіли. Але весь цей час слідом за ними невідступно їздили на велосипедах французькі партизани і сповіщали нам докладні відомості про їхнє пересування.

Людина не повинна була з'являтися в будь-якій місцевості більше одного разу, якщо тільки вона не мала для цього поважного приводу. Інакше на неї падало підозріння, і німці розстрілювали її. Тих, хто повернувся із завдання і знав, як нас мало, тримали під арештом, щоб не дати їм піти знову на зайняту німцями територію, де їх могли схопити й примусити говорити.

З німецької танкової частини, що стояла навпроти нас, дизертирував зовсім молодий поляк. Він закопав свою форму й автомат і пробрався в наш бік у спідній білизні й штанях, які знайшов у розбомбленому будинку. Він приніс цінні відомості й був відправлений працювати в готель на кухню. Наша конвойна служба тоді але ніяк не славилася, бо кожен, хто мав зброю, був у дозорі. Але я пам'ятаю, як кухар приголомшив полковника, коли з'явився в їдальні, що правила за командний пункт, і попросив дозволу послати полоненого без охорони в пекарню по хліб. Полковник був змушений відмовити. Згодом той самий полонений попросив у мене дозволу відкопати під конвоєм форму й автомат, щоб воювати в повному спорядженні. На жаль, і в цьому йому довелося відмовити.

В період цієї незвичайної війни німецький танк якось підкрався путівцями на відстань трьох миль від міста, і розстріляв симпатичного поліцейського, що стояв тоді на посту, та одного з місцевих партизанів. Всі, хто був поблизу, кинулись у канаву й відкрили вогонь по танку, який відразу повернув назад. В цей період німці виказували прикру схильність воювати лише за статутом. Якби вони плюнули на той статут, то могли б уже бути в місті, цмулити чудові вина в готелі «Гран Венер» і навіть витягти з кухні свого поляка й або розстріляти його, або знову нап'ясти на нього форму.

Дивні речі відбувалися в ті дні в готелі «Гран Венер». Один старий, якого я бачив тиждень тому під час взяття Шартра й підвіз на джипі до Епернона, прийшов до мене й сказав, що, на його думку, в лісі під Рамбуйє можна зібрати дуже цікаві відомості. Але я кореспондент, і це не моє собаче діло. Потім зустрічаю його на дорозі в шести милях на північ від міста, і він викладає мені всю інформацію про мінне поле й вогневу позицію протитанкової гармати відразу за Траппом. Посилаю перевірити дані. Вони підтверджуються. Потім довелося тримати старого під охороною, бо він хотів далі збирати дані, але забагато знав про наше положення, щоб ризикувати тим, що його схоплять німці. І, разом з молоденьким поляком, старого задля його ж безпеки було взято під охорону.

Всім цим належало б займатися контррозвідці. Але такої в нас не було, як не було й відділу зв'язку з місцевим населенням. Пригадую, як полковник сказав: «Ерні, якби ми мали хоч кого-небудь із Сі-Ай-Сі[201] або хоч поганенький відділ зв'язку з місцевим населенням. Передайте краще всі ці справи французам». Все передавалося французам. І все майже завжди відразу поверталося до нас.

В ті дні партизани величали мене «капітаном». У сорок п'ять років це надто низький чин, тому при сторонніх вони звичайно називали мене «полковником». І все-таки вони були трохи засмучені й занепокоєні тим, що в мене такий низький чин. Один партизан, який цілий рік до цього тягав міни й висаджував у повітря німецькі ваговози з боєприпасами й штабні машини, запитав по секрету:

— Капітане, як могло статися, що в вашому віці, безперечно, маючи довгу вислугу років і очевидні поранення (в Лондоні я наскочив на ні в чому не винну цистерну з водою), ви й досі лише капітан?

— Молодий чоловіче, — відповів я йому. — Я не мав можливості одержати вищого чину, бо неписьменний.

Нарешті прибула ще одна американська розвідувальна група і зайняла позицію, що перекривала дорогу на Версаль. Таким чином, місто знову було під захистом, а ми мали можливість постійно висилати дозори на зайняту німцями територію й збирати детальні відомості про систему їхньої оборони для того, щоб під час наступу на Париж наші частини планували свої операції, спираючись на точні відомості.

Про найяскравіші з тих подій, які мені запам'ятались (якщо не рахувати кількох випадків власного переляку), тепер ще не можна писати. Інколи мені хочеться розповісти, чим займався полковник як удень, так і вночі. Але писати про це ще рано.

Ось який був так званий фронт на той час. Ви спускаєтесь по шосе до села, де є заправочна станція і кав'ярня. Невеличке село — прямо перед вами, а при дорозі навпроти кав'ярні височіє церковний шпиль. Звідси видно довгий спуск шосе позаду і довгу стрічку дороги попереду. На дорозі стоять два чоловіки з біноклями. Один спостерігає за дорогою в північному напрямку, другий — в південному.

Це необхідно, бо німці є і попереду, і позаду. По дорозі до міста, зайнятого німцями, йдуть дві дівчини. Гарненькі, в черевичках на червоних підборах. До вас підходить партизан і каже:

— Оті дівчата спали з німцями, коли вони були тут. А тепер ідуть до німецьких позицій і, можливо, несуть якісь відомості.

— Затримати їх, — каже хтось. В ту ж хвилину чути крик:

— Машина! Машина!

— Їхня