Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Долина Кларкових вил, Вайомінг
Наприкінці літа велика форель покидає заводі у верхів'ях річки й виходить на бистрину, щоб спуститися нижче за течією і перезимувати в глибоких водах каньйону, В перші тижні вересня вона найкраще ловиться на муху. Місцева форель гладенька, блискуча й важка і аж вистрибує з води, щоб схопити наживку. Іноді на двох мушок молена спіймати одразу дві рибини, але на сильній течії витягати їх треба дуже обережно.
Ночі стояли холодні, і, прокинувшись уночі, можна було почути койотів. Вранці не хотілося йти рибалити, бо за ніч річка вихолоджувалась, а форель починала клювати близько полудня, коли сонце трохи прогрівало воду.
Зате вранці можна було їздити верхи чи просто сидіти перед мисливською хижкою, ніжитися на сонці й дивитися на викошену долину і чисті темні луки, що простягліїся до самої річки, понад якою стояли вже трохи пожовклі тріпотливі осики. А ще далі за річкою високі пагорби вкривала сріблясто-сіра шавлія.
Вище по річці височіли дві гори, Проводир і Знак, де через місяць можна полювати гірських баранів, сидіти на сонці й милуватися чіткими обрисами цих гір, на яких здалеку не видно було кам'яних зсувів, гострих уламків скель і вузьких карнизів, які, боячись глянути вниз, треба долати в поті чола, щоб обійти ту вершину, яка звідси здається такою рівною. Ти видираєшся нагору, щоб вийти на відкриту місцину й глянути вниз, де попід уламком скелі, на невеличкій, порослій високою травою галявині, серед ялівцю паслися один старий і три молодих гірських барани.
Рудий старий баран з білим огузком підводить голову, й ти бачиш круту й важку дугу його рогів. Саме білий огузок на зеленому тлі ялівцю і виказав його, коли проти вітру ти лежав під скелею за три милі від плато і в сильний цейсівський бінокль ретельно вивчав кожний ярд скель.
Аж тепер, перед мисливською хижкою, ти згадуєш про свій постріл біля підніжжя гори і незворушність молодих баранів, що лише повернули голови до старого, очікуючи, коли той підведеться. Вони не могли ні побачити тебе, ні почути, та й сам постріл їм, певно, здався звичайним гуркотом каменя.
Згадуєш і той рік, коли біля Лісового джерела збудували мисливську хижку, і великого грізлі, який забрався до неї, щойно ми залишили її. Сніг тоді випав пізній, і ведмідь, що ніяк не міг впасти в зимову сплячку, цілу осінь оббирав хатини й руйнував пастки. Але він був такий хитрий, що ніколи ніде не з'являвся вдень. А потім згадуєш зустріч із трьома грізлі на плато біля джерела Крендела. Тоді затріщало сухе гіляччя, і ти подумав, що тікає лосиця, коли зненацька помітив їх між мерехтливими тінями: вони бігли вайлувато, але дуже легко, і їхня шерсть в полуденному сонці зблискувала м'яким мінливим сріблом.
Згадуєш, як зовсім близько від тебе ревів восени лось; коли він підводив голову, на могутніх його грудях вигравали м'язи, а самої голови не було видно, зате чути було його трубний рев і відповідь-рев з іншої долини. Згадуєш тварин, на яких не піднялася рука, і радієш, що зберіг їм життя.
Згадуєш, як діти вчилися їздити верхи, як вони призвичаювалися до коней, як уподобали цей край. Пам'ятаєш, який мало вигляд усе навколо, коли ти вперше приїхав сюди, і той рік, коли пробув тут чотири місяці, бо автомашина не могла проїхати грузькими дорогами, поки вони не підмерзнуть. Можеш згадати все: полювання і риболовлю, їзду верхи в літню спеку, куряву від валки нав'юченої худоби, мовчазні мандри верхи серед пагорбів прозорими й холодними осінніми днями, коли її переганяли на високогірне пасовисько. Там худоба дичавіла, але лишалась сумирною, як гірські олені, й тільки ревла, коли її зганяли в череду, щоб гнати в долину.
Потім наставала зима: голі дерева, сніг, що сліпить очі, мокре, а тоді обмерзле сідло, і ти, спускаючись з гори, провалюєшся в снігу і намагаєшся весь час ворушити ногами; і пекучий гарячий смак віскі, коли ти нарешті повернувся на ранчо й перевдягаєшся в сухе перед великим відкритим каміном. Чудовий край.
Битва за Париж
19 серпня, у супроводі рядового Арчі Пелкі з Кантону, що на півночі штату Нью-Йорк, я прибув на командний пункт піхотного полку, що знаходився в лісі поблизу Ментенона, щоб з'ясувати становище на їхній ділянці фронту. Начальник розвідки та начальник оперативного відділу показали мені, де розміщені полкові батальйони, й повідомили, що передовий загін сторожової застави стоїть одразу за Еперноном по дорозі на Рамбуйє (23 милі на південний захід від Парижа), де містилися літня резиденція та мисливський будиночок президента Франції. На командному пункті мені ще сказали, що під Рамбуйє йдуть важкі бої. Я добре знав місцевість і дороги в околицях Епернона, Рамбуйє, Траппа й Версаля, бо протягом багатьох років не раз мандрував там і пішки, й на велосипеді та на машині. Найкраще знайомитися з місцевістю, коли їдеш велосипедом: то прієш, долаючи гору, то вільно котиш з гори. І тоді кожен пагорб запам'ятовується таким, як він є, а на машині встигаєш помітити лише сам пагорб, все інше майже не лишається в пам'яті — не так, як на велосипеді. На сторожовій заставі ми зустрілися з кількома французами, які щойно приїхали велосипедами з Рамбуйє. Серед наших тільки я знав французьку, і вони розповіли мені, що німці забралися з Рамбуйє о третій годині ночі, але дороги до міста заміновані.
З цими відомостями я вирушив назад до полкового штабу, але, проїхавши трохи в напрямку Ментенона, вирішив, що краще повернутися
