Щиголь - Донна Тартт
— Де він був? Ґроздан же не…
— Ні. Висів під столом, загорнутий у якусь, — він зобразив замотаний і підвішений вантаж, — як ви її називаєте… У якусь ганчірку. Я побачив його, лише коли ліг на підлогу. Подивився вгору, а він висить у мене над головою.
— Ти ж його там не залишив?
— Ні! Я охоче взяв би його з собою, але він був надто великий, а руки в мене були зайняті. Я розгвинтив його, витяг запобіжник, і викинув на вулицю. А ще, — він дістав із кишені срібний пістолет із коротким дулом і подав його Борисові, — я знайшов там оце.
Борис підніс пістолет до світла й оглянув його.
— Симпатичний кишеньковий пістолетик. У нього під штаньми на литці була кобура. Але, на його нещастя, він виявився не досить моторним.
— Наручники, — сказав Юрій, звертаючись до мене й трохи нахиливши голову. — Вітя все передбачає.
— Ну, знаєте, — Вишня витер піт зі свого широкого лоба, — вони легенькі, носити їх зручно, й завдяки їм я багато разів не стріляв у людей. Я не люблю когось ранити, якщо в цьому немає потреби.
Середньовічне місто: покручені вулички, ліхтарі на містках, посічені дощем канали, притрушені легкою памороззю. Безліч безіменних крамничок, освітлені вітрини, білизна й пояси з підтяжками, кухонні прибори, розкладені, як хірургічні інструменти, всюди незрозумілі слова: «Snel bestellen», «Retro-stijl», «Showgirl-Sexboetiek»[201].
— З чорного ходу двері були відчинені, — сказав Вишня, виплутуючись зі своєї спортивної куртки і приклавшись до пляшки з горілкою, яку Ширлі Т. дістав із-під переднього сидіння (руки йому трохи тремтіли, а обличчя, передусім ніс, як в оленя Рудольфа, було червоне). — Вони, певно, залишили їх відчиненими для нього, для їхнього третього, щоб він увійшов із чорного ходу. Я зачинив їх і замкнув — примусив Ґроздана зачинити й замкнути, приставивши пістолет йому до голови, він хлюпав носом і ревів, як дитина…
— Цей «Моссберґ», — сказав мені Борис, узявши пляшку, яку йому передали з переднього сидіння, — штука паскудна. Якщо ствол обрізаний, кулі з нього до Гамбурґа долетять. Прицілься з нього кудись далеко в блядську порожнечу, і перестріляєш половину людей, які стоятимуть навколо тебе.
— А непогана думка, правда? — по-філософськи зауважив Віктор Вишня. — Сказати, що їхній третій ще не прийшов, мовляв, зачекайте ще хвилин п’ять. Пробачте, затримка вийшла, він буде через хвилину. А він уже сидить у задній коморі з обрізом у руках. Нормально підстрахувалися, якщо такий у них був план…
— Схоже, вони справді задумали щось подібне.
— Думаю, ми дивом вислизнули з халепи…
— Туди під’їхав автомобіль і зупинився біля передніх дверей, налякавши Ширлі й мене, — сказав Юрій, — коли ви всі були всередині кав’ярні, з автомобіля вийшли двоє хлопців, ми думали, що ми в гівні, але то були лише двоє французів, які шукали ресторан…
— Але в задній коморі, Богу дякувати, не було нікого, я поклав Ґроздана на підлогу й прикував до батареї, — сказав Вишня. — А, до речі! — Він підняв пакунок у повстяній обгортці. — Це для тебе.
Він передав його через сидіння Юрію, який обережно, кінчиками пальців, наче це була таця, яку він боявся перекинути, передав його мені. Борис, допивши свій ковток, витер рота тильним боком долоні, весело вдарив мене пляшкою по руці й заспівав: «Веселого Різдва, веселого Різдва!»
Пакунок тепер лежав у мене на колінах. Я провів долонями по краю. Повсть була такою тонкою, що я відразу відчув: це вона, моя картина, — і вага, і густина могли належати тільки їй.
— Ну ж бо, — сказав Борис, кивнувши головою, — ти ліпше розгорни, переконайся, що це не підручник з основ державного управління. Де вона була? — запитав він Вишню, коли я почав розв’язувати шворку.
— У брудному закапелку зі швабрами. В якійсь паршивій пластмасовій папці. Ґроздан привів мене прямо до неї. Я думав, він почне витребенюватись, але дуло пістолета на скроні прояснило його розум. Немає сенсу прощатися з життям, коли навколо ще стільки пиріжків із марихуаною.
— Поттере, — сказав Борис, намагаючись привернути мою увагу, а потім знову: — Поттере.
— Так?
Він підняв сумку з грішми.
— Ці сорок штук підуть Юрію та Ширлі Т. Дам їм трохи зелені. За їхні послуги. Бо лише завдяки їм ми не заплатили Саші жодного цента за честь поцупити твою власність. А щодо Віті, — він потягся через спинку сидіння, щоб потиснути йому руку, — то ми більш ніж розрахувалися. Тепер борг за мною.
— Ні, я ніколи не зможу сплатити те, що я тобі заборгував, Борю.
— Забудь про це. Дрібниці.
— Дрібниці? Дрібниці? Неправда, Борю, цієї ночі я живий тільки завдяки тобі й завдяки тобі житиму кожної ночі аж до останньої.
Історія, яку він розповідав, була цікава, якби ще я її слухав — хтось звинуватив Вишню в якомусь неназваному, але, мабуть, дуже серйозному злочині, якого він не вчиняв, узагалі не мав до нього жодного стосунку, цілком невинний, якийсь мужик накапав на нього, щоб скоротити собі термін, і якби Вишня у свою чергу не накапав на своїх вищих («що було б украй нерозумно, якщо я хотів і далі землю топтати»), йому світило десять років відсидки, але Борис, Борис його врятував, бо він вистежив мерзотника, той перебував в Антверпені, під заставою, і розповідь про те, як йому це вдалося, була надзвичайно плутаною й цікавою, і у Вишні перехопило горло, він рознервувався й став шморгати носом, а історія ще далеко не закінчилась, і, схоже, далі там були підпал, кровопролиття, і — в якийсь спосіб — бензопилка, але на ту мить я вже не чув жодного слова, бо нарешті розв’язав шворку, і світло вуличних ліхтарів та віддзеркалення дощу осяяли мою картину, мого щигля, який — я в цьому не мав найменшого сумніву, навіть не подивившись на зворотний бік картини, — був справжнім, непідробним.
— Бачиш? — сказав Борис, урвавши Вітю в найцікавішому місці його історії. — Придивися пильніше, тепер ти бачиш, що це твоя золотая птіца? Я ж тобі казав, що ми подбали про неї, хіба ні?
Я недовірливо водив пучками пальців по краях дошки, як Фома Невіруючий по долонях Христа. Як знає кожен торгівець меблями і як підтверджує практика того ж таки Фоми Невіруючого, набагато важче обманути чуття дотику, аніж зір, і навіть через багато років мої руки дуже добре пам’ятали картину, і пальці відразу ковзнули вниз, де мали бути сліди від цвяхів, крихітні дірочки, бо колись (як то кажуть, у прадавнину) ця картина була прицвяхована над таверною або прикрашала якийсь
