Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Нам швидко принесли замовлення, і менш як за годину місіс Вім-пер почала прощатися.
— Заїдете по мене завтра о п’ятій годині? — запитала вона. — І відразу вирушимо в галерею вашого Сильверса.
— Залюбки, — погодився я, і хотів був щось додати, але Наташа штурхнула мене ногою під столом і я замовк.
Наташа розсміялася:
— Тобі ж було не боляче? Переконана, ти хотів їй пояснити, що просто розпаковуєш для Сильверса ящики, правда? Не варто. Тут є багато людей, які тільки те й роблять, що консультують дурних багатіїв і відводять їх до знайомих антикварів.
— Агенти з продажу! — підсумував я.
— А справжні консультанти — це достойні люди, — відповіла Наташа, — які захищають бідних безпорадних мільйонерів від анти — кварів-грабіжників. То ти підеш до неї?
— Так, — сказав я.
— Браво!
— Через кохання до тебе.
— Іще раз браво!
— Щиро кажучи, я б і так пішов до неї. Мене значно легше підкупити, ніж ти думаєш.
Вона легенько заплескала у долоні.
— Ти поступово стаєш майже чарівливим.
— Себто перетворююся на людину? Згідно з твоєю термінологією.
— Ще не зовсім на людину. На статую, що намагається робити перші кроки.
— Мені аж дивно, як усе швидко вдалося. Місіс Вімпер же нічого про мене не знає.
— Ти говорив про те, що вона любить: Париж, літо у Булонсько-му лісі, Сену восени, набережну, букіністичні крамнички…
— Але жодного слова про картини.
— Це сподобалося їй найдужче. Дуже мудро: жодного слова про бізнес.
Ми спокійно йшли П’ятдесят четвертою вулицею. Я почувався радісно і легко. Зупинилися біля вітрини антикварного магазинчика з єгипетськими намистами. Прикраси вигравали бірюзою, а поруч із ними стояв великий ібіс. З аукціонного дому «Савої» виходили люди і виносили килими. Це прекрасно — відчувати життя. І як далеко ще було до ночі!
— Ми побачимося сьогодні ввечері? — запитав я.
Вона кивнула.
— У готелі?
— Так.
Я пішов вулицею назад. Серпанок пилу заволік сонце. Пахло вихлопними газами і гарячим подихом вулиці. Я трохи постояв перед «Савої» і врешті таки зайшов. Зала була напівпорожня і сонна. Аукціоніст стояв за кафедрою і вигукував пропозиції. Розпродаж килимів закінчився, і тепер продавали фігурки святих. їх винесли на сцену і поставили в рядочок, здавалося, їх готують до нових тортур. Деякі ще були перев’язані шнурком і їх розпаковували просто там. Кольорові фігурки не користувалися попитом і були дуже дешеві. У воєнний час такі найчастіше відправляли у в’язниці. Я знову вийшов на вулицю і почав роздивлятися вітрини. Між масивними меблями епохи Ренесансу стояли два китайські бронзові вироби, один із них — копія з епохи Мін, це відразу впадало в очі, інший — напевно, справжній. Патина була поганенька, можливо, навіть надавалася до обробки, але все одно мала щось таке, що надавало їй справжності. Мені здалося, що хтось, хто недуже тямиться на мистецтві, вважав цю бронзу копією і намагався її підробити. Повернувся у напівтемне приміщення і попросив каталог наступного аукціону. Бронзу подавали там без даних про епоху — між олов’яними глечиками, латунними виробами та рештою дешевих речей. Вони мали би коштувати дуже дешево, оскільки таких скромних аукціонів багаті антиквари не відвідують.
Я вийшов із «СавоТ» і пішов униз по П’ятдесят четвертій до Другої авеню. Там повернув праворуч і попрямував далі — до магазинчика братів Льові. Я думав, чи не купити бронзу самому, щоби потім перепродати її Льові-старшому. Переконаний, що він не зауважив її між олов’яними глечиками і масивними меблями. Потім згадав про Наташу і про той вечГр, коли вона відвезла мене на «ролс-ройсі» до готелю. Я тоді попрощався поспіхом, бо під кінець дороги змовк, думаючи тільки про те, як мені втекти з цього розкішного автомобіля.
Причина була по-дитячому смішна — я мав терміново сходити в туалет. А оскільки у Нью-Йорку знайти відповідний заклад значно важче, ніж у Парижі, то терпів до останнього, а тому в мене не залишилося часу достойно попрощатися. Наташа обурено дивилася вслід, а коли я вже зробив нагальну справу, то розізлився на себе і подумав, що знову все зіпсував. Щоправда, наступного дня той факт, що я обрав страждання і муки і не попросив водія зупинитися біля першого-ліпшого готелю, а Наташу — почекати в машині, здався мені хоч і вивернутою навспак, але таки романтикою; я вважав це дурницею, але водночас і виявом поваги, тому мене охопило відчуття несподіваної ніжності. Я намагався згадувати вчорашні відчуття, аж поки опинився перед крамницею братів Льові. Побачив Льові-молодшого, який стояв між двома білими кріслами у стилі Людовіка Чотирнадцятого і замріяно дивиться на вулицю; я зібрався з силами, відмовився відддоіок про мою першу самостійну бізнес-оборудку і зайшов усередину.
— Містере Льові, як справи? — обережно поцікавився я нейтральним тоном, щоб відразу не розізлити цього романтика.
— Добре! Брата зараз немає. Він саме споживає свою кошерну їжу, ви ж знаєте! А я — ні, — додав він, м’яко блиснувши очима. — Я харчуюся по-американському.
Брати Льові нагадували мені відомих сіамських близнюків, один із яких не вживав спиртного взагалі, а інший — був справжній алкоголік. Оскільки система кровообігу в них була одна на двох, то нещасний непитущий мусив витримувати не тільки сп’яніння, а й похмілля бра-та-пияка. Як завжди, страждала доброчесність. Так само і в братів Льові: один — ортодоксальний єврей, інший — вільнодумець.
— Я натрапив на бронзову фігурку, — сказав я. — Її продаватимуть з аукціону зовсім дешево.
Льові-молодший відмахнувся.
— Скажете про це моєму братові-фашисту, мене бізнес тепер геть не цікавить. Міркую винятково про проблеми життя та смерті. — Він рішуче обернувся до мене: — Скажіть мені чесно, що б ви порадили: одружуватися чи не одружуватися?
Запитання було провокативне, я програв би за будь-якої відповіді.
— Який ваш знак зодіаку? — запитав я натомість.
— Що?
— Коли ви народилися?
— Яке це має значення? Дванадцятого липня.
— Так я і думав. Ви — Рак. Дуже вразлива, сімейна, мистецька натура.
— То мені одружуватися?
— Раків важко позбутися. Вони тримаються так міцно, що годі їх відчепити. Хіба що відрізавши клешні.
— Яке жахливе порівняння!
— Порівняння суто символічне. Психоаналітики сказали б інакше: поки не вирвеш їм статевих органів.
— Ото й усе? — заскімлив Льові. — Облишмо це! Скажіть мені чітко і просто: одружуватися мені?
— У католицькій Італії я б вам однозначно сказав
