Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

пригадає розмову з нареченою: вона розповідала йому про свою матір-угорку, яка так рано й трагічно померла, а він розводився над історією прадідуся, лікаря наполеонівського війська, скандаліста й гульвісу, отже, якщо він викличе з пам’яті всі складові того давнішнього побачення, включно з хмарами над пляцом, гуркотом кінних возів, дзеленьканням трамвая і сонячним промінням, що падає крізь вікно ресторації на їхній столик, то на ту картину неодмінно накладеться ряд багрових і спітнілих фізіономій, кашкетів, які валяються на обрусах, або пака реквізиційних квитанцій, пожбурена кельнерам, і визнайте, — невтомно провадив я далі, поки панна Цівле витягала ступні з води, — що такі думки були особливо невтішними в місті, де ледь чи не на всіх вулицях уже висіли транспаранти: «Слава визволителям Західної України!», «Геть буржуазію!», «Трудовий народ зі Сталіним!», — і якби цього було не досить, десь в околицях пам’ятника Собеському дідусь помітив, як потойбіч алеї пересувається «мерседес бенц», чотиридверна «стосімдесятка» гнило-зеленого кольору, і впізнав у ній своє авто, а точніше, авто, що радикально змінило власника, й тоді він почув з-поза спини: — Пан інженер Кароль? Не озирайтеся, підемо поруч, ніби нічого не сталось, отак. Добре, що ви не зайшли до готелю, він роїться агентами, та в разі чого наша людина мусила перехопити вас і вивести через кухню, так, усе ускладнюється, але ми, звісно, контролюємо ситуацію, ви краще не дивіться на той «мерседес», бо це привертає до нас увагу, я скажу вам, хто на ньому їздить — це комісар Хрущов, ми ще не раз почуємо про нього... До речі, папери при вас? — вони поїхали трамваєм на Уєйського, — я взяв панну Цівле під руку, коли ми повільно виходили з пляжу, — і там, на старій квартирі бабці Марії вихилили цілу пляшку полинівки, отже, нічого дивного, що їхня розмова спочатку оберталася довкола фабрики горілок і лікерів Бачевського, яку Люфтваффе розбомбила кілька днів тому. — Вона згоріла дев’ятого вересня, — сухо поінформував агент «двійки», а нині вранці совєти заарештували обох панів Бачевських, Стефана й Адама. — Мабуть, для того, щоби вручити їм реквізиційні квитанції? — здивувався дідусь. — Це називається зачистка від чужорідного елементу, — пояснив агент, — утікаймо зі мною до Угорщини, а потім до Франції, за рік ми через переможений Берлін повернемося до Варшави. — А ті, що тут? — дідусь кивнув на відхилене вікно, за яким із гуркотом проїжджав танк. — Франція та Англія ніколи не підтримають цієї анексії, — сказав ас розвідки, — понад те, ми звернемося до Ліги Націй, — але мій дідусь, — ми вже сідали з панною Цівле у маленький «фіат», — чомусь не довіряв союзникам, а тим паче не вірив Лізі Націй, тому наступного дня він вирушив назад до Мостиць крізь свіжий, іще не заораний німцями й совєтами кордон, а коли добрався врешті додому, то замість щоб зголоситися до роботи на вже німецькій фабриці, днями поспіль переглядав старі фотознімки, впорядковував свій архів, дописував на звороті карток відсутні дати, імена людей, назви місцевостей і відчував, що той наново розкручений коток часу є чимсь цілковито іншим, аніж каталогом звичайних спогадів, відчував, що хвилини, вихоплені колись холодним спалахом «лєйки», обертаються на цілковито нову Книгу, якої він ніколи не планував створювати, і яка, укладена із випадкових миттєвостей, заломів світла, окрушин матерії і голосів, що давно відбриніли, є мовби знічев’я прочиненою потайною хвірткою, яка відкриває перед ураженим перехожим незнану досі перспективу, дивовижний спектакль фантомів часу та простору, котрі вирують ніби золоті стовпчики куряви в темній старій коморі. Й тому дідусеві закортіло зустрітися з паном Хаскелем Бронштайном, — ми знову їхали через Сенницький міст над мертвою стрічкою портового каналу, в якому корпуси кораблів скидалися на сплячі туші екзотичних потвор, а я вів далі: — Щоби поділитися саме цим спостереженням і купити трохи плівок про запас, бо відколи прийшли німці, вони щодня забороняли якісь наступні речі, й дідусь побоювався, що незабаром полякам заборонять фотографію, так само, як радіо, ковзанярство, симфонічні концерти, не згадуючи вже про студіювання геології на відкритих лекціях Природничого товариства, що його, як і решту товариств і навчальних закладів, просто-напросто ліквідували; отже, він поїхав велосипедом до Тарнова, щоби купити в пана Бронштайна папір і плівки Жевера, але заклад був уже зачинений, тільки на задвірку хтось іще тихо порався, тоді дідусь зайшов на подвір’я і тричі обережно постукав. — Інженере, — зрадів пан Хаскель, — а я чув, що вас у Львові заарештували совєти, отже, це неправда, — він підсунув гостеві крісло. — Цього разу, — відповів дідусь, — я відбувся лиш автомобілем, а до наступного вже не чекав, повернувся сюди. — Тут не ліпше, — пан Хаскель показав на свою пов’язку із зіркою, — я зачиняю заклад і виїжджаю до Арґентини. — До Арґентини? — здивувався дідусь. — Яким же то дивом? — Краще не питайте, моліться, щоб я зміг забрати родину, той паспорт я купив за два тижні до початку війни, але він лише на мене, а вони мусять іти до гетто, в нас забрали квартиру, ви навіть не уявляєте, які я мусив давати хабарі в нашій ґміні, щоби вистарати їм кімнатчину з кухнею, але вони якось перечасують, вас принаймні не викинуть із фабрики, прошу, візьміть оце від мене на згадку, — і пан Хаскель Бронштайн вручив дідусеві кілька коробочок фотопаперу й кільканадцять котків плівки Жевера, а коли той, попри все, хотів заплатити, фотограф жахнувся і заявив, що від найліпшого клієнта в місті, який навіть тоді, коли нацдеки насмарували на його вітрині напис «Не ходи до жида», демонстративно зупиняв свій «мерседес» навпроти його закладу й заходив усередину, купуючи значно більше, ніж йому було потрібно; що від такого клієнта він не візьме зараз грошей. Уже на виході, по тому, як вони сердечно попрощалися, дідусь сказав тільки ще: — Знаєте, а я вже не ходжу на фабрику, хай німці самі там порядкують, — і вийшов на подвір’я, однак велосипеда не було, його хтось банально вкрав, і дідусь ішов донизу вулицею Краківською, минаючи патрулі німецької жандармерії, і замислювався, що буде далі, коли французи не почали наступ, англійці не скинули на Берлін жодної бомби, а німці й совєти влаштовують спільні військові паради, і згадував, як кілька років тому він заклав було у Вільному місті Ґданську маленьку фірму з імпорту хімікалій і як його мордували перевірками, як він одержував листи: «Полячиську, тут тобі немає що ловити», — і як урешті його консигнаційний склад підпалили вночі, а йому ще й довелося платити штраф, коли виявилося, що він написав скаргу до Комісаріату Ліги Націй, отже, в такому настрої він повернувся до