Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

чорносливом, лопатку, реберця, яловичий бульйон, варене м’ясо, а все це з букетами городини й салаток, а до цього пиво окоцімське, пиво живецьке, чеський «пільзнер», п’ять ґатунків горілок Бачевського, французькі коньяки й шампанське, угорські вина зі складів пана Ліппочі, а на десерт — гарячу чоколяду, морозиво з фісташковим смаком, виноград, «наполеони», еклери, пішинґер, а також цвібак, каву, чай, сінальцо, малиновий сироп, лимонад, — доступні ціни без курортної націнки, бо де там було Бобовій до Івонича, Трускавця або Криниці. — О Боже, як у мене буркоче в животі, — засміялася панна Цівле, сідаючи на пісок, — під таким арештом і я хотіла би посидіти, тільки щоб мати трохи грошенят. І довго їх там тримали? — Приблизно три години, — я всадовився поряд з нею, — тільки що аеронавт хорунжий Шубер перебував у значно гіршій ситуації, бо його забрали на допит до польового уряду КПО і, крім склянки води, нічого не дали, ну, а в тій ресторації розпочався бал під хвостом, якого дідусь Кароль підвісив під крокви, отже, наступні тости здіймали за торішні перегони та за їхнього тріумфатора, якщо вже цьогорічні виявилися лисові під хвіст, але, певно, багато хто з присутніх уже мав передчуття, що п’ють вони на кредит із найвищими ризиком і відсотковою ставкою, що підписують безтерміновий вексель, який щосекунди може бути опротестований, і це чудово відчував і дідусь Кароль, коли підливав бабці Марії дедалі більше вина, на що вона обурювалася, бо не любила, коли в неї шумить у голові, але дідусь знав, що робить, схилявся над нею і мовив притлумленим голосом: — Марисю, ми вже ніколи не будемо щасливі, треба зберегти всі ці хвилини, мов комаху в бурштині, зберегти, може, навіть для наших онуків. — Ну, чого ж одразу для онуків? — дивувалася вона. — Якщо й буде війна, то світ так чи так повернеться на своє місце, бо так буває завжди, — вона довірливо глянула на нього. — Мірка пшениці за динар, — гірко всміхнувся дідусь. — Який іще динар, про що ти кажеш? — вона делікатно поклала долоню на його чарку й пересунула її ближче до себе. — І вони не могли порозумітися, — пояснив я панні Цівле, — не могли, бо мали цілком відмінний досвід від часів тієї першої війни: вона майже весь час просиділа в Швейцарії, а він в окопах, вона організовувала комітети допомоги, а він вивчав нові різновиди гармат і снарядів, вона писала листи, а він описував артилерійські мапи, а потім, коли вже повернулися до Львова й урешті могли перепочити, вибухнула ще одна війна, уже не світова, а польсько-українська, і він знову мусив стріляти, а вона знов організовувала комітет допомоги, отже, як бачите, це були цілковито різні кути зору, зрештою, не востаннє, бо коли вже закінчилася та «українка», незабаром пішли більшовики, цього разу дідусь отримав призначення до панцерника, і хоча він вигідно сидів у крицевій башті з написом «Сміливий», а й так знову мусив стріляти, і цього разу не в повітря. — Стоп-стоп, — панна Цівле закурила самокрутку, — ви хочете сказати, що під час тієї битви з українцями за Львів ваш дідусь стріляв, як такий собі Швейк, у повітря? — Цього я не знаю, — відповів я, — але він завжди так казав, бо та війна з українцями була найбільшим його смутком. — Ми виграли її, — казав він, — але як нам тепер жити з ними в одному місті, як ми дивитимемось одне одному в очі? — А щодо більшовиків, — вів я далі, — то напевно гармати панцерника «Сміливий» не стріляли Господу Богу в око, натомість у хвацьких кавалеристів Будьонного, і, мабуть, саме про них думав мій дідусь там, у ресторації під Бобовою, в серпні тридцять дев’ятого року; він, певно, згадував отих вершників Апокаліпсису, що сунули мов сарана; в кожному разі, — завершив я, — в нього не було ілюзій, що майбутня війна нагадуватиме попередні і, може, тому, коли вони вже сідали в «мерседес», тихо повторив цитату зі святого Івана про мірку пшениці й динар, чим знервував бабцю, бо вона гадала, що він трохи забагато випив і мусить віддати їй кермо, на що він, звісна річ, не погоджувався, отже, те їхнє останнє спільне повернення з гонитви за лисом збігло під знаком мовчазної сварки; вони повільно проминули будинок славетного цадика, довкола якого громадилися хасиди, а потім у дальньому світлі фар їхали стрімкою дорогою межи пагорбами, зануреними в морок, двигун рівномірно гучав, крізь опущене скло до машини линув невтомний цвіркунячий концерт, й вони запам’ятали вже назавше цей незвичайний настрій серпневої ночі, бо й справді, — я делікатно обняв панну Цівле, — вони вже ніколи потім не були такі щасливі. — І уявіть, любий пане Богуміле, коли я закінчив оту останню фразу, моя інструкторка поклала долоню мені на плече, і ми сиділи отак нерухомо, мов пара закоханих школярів, споглядаючи темно-синю мантію затоки, якою повільно пересувалися вогні кораблів — тих, що стояли на рейді, і тих, що пливли до Калінінґрада, Стокгольма, Гельсінкі, Вісбі, Гільверсума або кудись там іще, і тієї миті нам вдалося відчути якийсь незрівнянний настрій, якийсь психічний Гольфстрім, що пропливав поміж нами, і зовсім не через той безневинний дотик, а через речі глибоко принципові і, так би мовити, фундаментальні: просто, любий пане Богуміле, ми відчули одне в одному споріднені душі, щось таке, про що писали Шеллі, Кітс, Байрон і Міцкевич, щось таке, з чого всі сьогодні насміхаються, включно з ученими й мистцями, з чого не здають собі справу священики, чого більше не знають письменники, словом, нас поєднала ота цілковито загублена мова, наче нитка бабиного літа, хоча надворі був не жовтень, а травнева ніч, на небі вже рішуче владарював Арктур, якому товаришувала як рівна ясна Спіка зі сузір’я Діви, Великий Віз перекочувався звідкілясь від Борнгольму в бік Геля, а наші ноги омивали хвилі моря, ще холодного о тій порі року. — І справді чудово, — прошепотіла панна Цівле, — «мерседес», що їде крізь морок, ну, й оті цвіркуни, закінчіть, будь ласка, розкажіть, що було далі. — Німецькі літаки, — відказав я, — яких не діставали батареї капітана Римвіда Остої-Кончипольського, німецькі танки, яких не стримали кавалерійські загони, словом, поразка, але поки все це сталося, за кілька днів перед вибухом війни дідусь іще встиг зробити один фотознімок і віддати останній коток плівки панові Хаскелю Бронштайну, і то була остання світлина з тодішньої Польщі — родинний портрет: ліворуч, на самому краю дороги стояла бабця Марія, поряд двійко батярів, як їх по-львівському називали, тобто мої дядько і батько, ну, а дідусь, якого не могло бути