Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

людей, що сиділи в плетених кріслах: вони були голі, чоловік і жінка, вони мовчали, нерухомо дивлячись поперед себе, і лише тепер, коли перші блоки вже підсохли, глибокий художній замисел акції вийшов на яв: Фізик заходився за допомогою робітника замуровувати ту пару, почав будувати чотири стіни без дверей і вікон, щоби цілковито замкнути наразі невидиму камеру; мій Боже, як це всім сподобалося, зокрема коли Фізик підійшов до публіки і, вручаючи кельми охочим до співпраці, пояснював, як треба класти ті цементні блоки, щоб не порушувати вертикаль; охочих, любий пане Богуміле, було більше, ніж робочих місць, тому вони змінювали одне одного щоп’ятнадцять хвилин, отже, стіни росли, бетономішалка гуркотіла, гучала й випльовувала щораз нові будматеріали, помпа сушила швидкотвердний цемент, завбачливо застосований Фізиком, а мистецькі критики, яппі й поціновувачі з підкасаними рукавами сорочок, без піджаків, заляпані вапном, дослівно змагались у роботі, не лише викладаючи блоки, а сквапливо тягаючи їх із-під машини до помпи і від помпи на будівельний майданчик, і все це фіксували камери найпотужніших телевізійних каналів, яких скликав тим часом впливовий критик, котрий прочитав у тому задумі та чині, — хоча, треба визнати, без консультації з митцем, — символ Голокосту, замуровування бездушним суспільством комори, в якій двоє перших людей, Адам і Єва, помруть потемки й без доступу кисню; так-от, коли вони і справді замурували ту пару нудистів наглухо, накривши їх стелею, в залі Міннеапольської галереї було вже понад півтора десятки телевізійних каналів, десять радіостанцій, не рахуючи такого дріб’язку, як фоторепортери й борзописці; деякі канали навіть переривали трансляцію, щоб на три хвилини вийти в прямий ефір і сповістити про Фізикову акцію, яку вже тепер, за гарячими слідами, було визнано найбільшою мистецькою подією сезону, але Фізик і тут виявився генієм, бо коли до нього підбігали з камерою або мікрофоном, гарчав на повне горло: — Бляха, я казав вам, не зараз, я весь у внутрішньому світі, в самому центрі простору та плину часу, я людина, я саме нею стаю, відмахайтеся, бо це моє народження, чекайте, аж поки я виплину з навколоплідних вод, — і журналісти просто ошаленіли від такої заяви, повітря загусло від похвал, напруження зростало, немов перед бурею, а тоді Фізик обмалював той бетонний бункер за допомогою пульверизатора в чорний колір, а потім голосно заявив: — Графіті це гівно, графіті померло, а тепер ви творіть мегалітературу знаку. — І тут, любий пане Богуміле, все це товариство кинулося на свіжозмуровані стіни з балончиками спрею, які роздавали Фізик і його помічники, декотрі писали свої ініціали, інші гасла на кшталт «Я факав відсоткові норми», ще інші відбивали свої долоні, деякі жінки, не помічаючи наявність камер, або якраз навпаки, — чудово усвідомлюючи їхню наявність, стягали трусики, покривали свої сіднички фарбою й відтискали дупці на цементному саркофазі, а це мусило свідчити, любий пане Богуміле, що, може, вони колись переглядали фільм Їржі Менцеля[13], а коли всі чотири стіни було вже геть запацькано, Фізик подав знак, внесли кайла і знову, за участі публіки, почали проламувати в стіні діру, яку впливовий критик назвав згодом брамою до центру світла, торжеством суб’єктивізму, ключем до зрозуміння трагедії пригноблених, і кожен міг схилитися над тією вирвою, щоб узріти, як та парочка злягається, причім треба додати, що з колонок лунала на всю галерею симфонія дощових звуків, відгомону бурі, пошуму води, що стікає до каналізаційних люків, Адам і Єва тим часом доповнювали музичне тло: кожен їхній порух, кожну копуляцію він коментував голосним вигуком: — Кіліманджаро! — а вона теплим м’яким альтом відповідала: — Муллювлебле! Муллювлебле! — що впливовий критик інтерпретував згодом у своєму вікопомному есеї як трансгресію вирятованих із підсвідомої сфери до сфери артикульованого марення, тобто емансипацію поза статтю, суспільним життям і масовою смертю від напалму й атомних бомб. — Так, у Каліфорнії я був на вершині, — правив далі Фізик, утягнувши в ніздрі нову порцію білого порошку, — по двох роках невпинного злету, коли мій mobile building art приніс купу прайсу, я був наче Бог, я міг дослівно все; цикли пірамід, циліндрів, паралелепіпедів, тарілок, льодовиків і галактик порівнювали з творами Леонардо, хоча тут було перебільшення, бо Леонардо творив практичні проекти, котрі не можна реалізувати на практиці, а я реалізовував практичні ідеї Всесвіту, але хай їм там, — Фізик подав тарілочку і скляну рурку Шкарбанові, — і якби не той сучий син Лі, пияк і дегенерат, якби не його шалена заздрість англосакса-білої кістки до приблуди невідь-звідки, якби не його маніякальна лють, я й досі сидів би під пальмами або катався би бульваром Сансет на відкритому трисотому «мерседесі», отож скажу вам, як на сповіді, що чашу гіркоти того невдахи, котрий маячив, що я вкрав у нього славу в Міннеаполісі, його чашу гіркоти переповнив отой мій «мерседес»: спортивний купе з автоматичною скринькою передач, шкіряна оббивка, кондишн; коли він побачив, як я їду алеями, повільно, відпружено, зберігаючи інкогніто, коли зрозумів урешті, що всі свині, які він мені підкладав, ганяючись за мною усіма Штатами, взяти хоча б дзвінки про замінування перед кожним моїм вернісажем, що всі вони зійшли на пси, коли він підсумував свою ницість і мій успіх і побачив, як я вже казав, свого ворога, Бога номер один, що їде тим «мерседесом», тоді його обсіли демони, холодні демони розрахунку, і вперше в житті голова Лі на щось йому придалася — він нацькував на мене федеральних псів, які одразу, не шукаючи, виявили в моєму карі півкіло колумбійської коки, якої, — а цього не треба вам пояснювати, — я ніколи і в очі не бачив, і навіть адвокати нічого не змогли вдіяти, я був без продовженої візи, був уже ніким, моя щаслива зірка, що зійшла в Міннеаполісі, спадала в Тихий океан, і цього навіть майже ніхто не помітив, мобу-арт їм уже набрид, до обігу саме входив неофлюксус, і я навіть не хочу розповідати, що це за байстря, виплоджене в Нью-Йорку, мене депортували, я ні за чим не шкодую, крім того «мерса», я міг би перевезти його шипом і мати тут на початку трохи прайсу, але ті падлюки мало того, що заблокували мій рахунок, то ще й конфіскували тачку: стаття про знаряддя злочину, кінець, крапка. — Цікаво, скільки ще разів ти збираєшся про це розповідати? — Шкарбан віддав тарілочку та скляну рурку Фізикові, — Стільки, аж поки ви зрозумієте, — відрубав Фізик, — що коли у вас є вороги, не купуйте собі «мерседес». — Так, — сміялася панна Цівле, зиркаючи в мій бік, — саме це ми і наміряємося зробити. — Усе