Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
дія відбувається не в українському селі XX віку, а в якихось диких, залитих місячним сяйвом просторах, коли трудно розібрати, людина то чи звірюка голос подає.
Тільки ж цього не можна було подумати про звуки, що мелодійно бриніли у шкільному садку. Це були казкові звуки у царстві місяця-чарівника. І отой зичливий чарівник з високого неба, здавалось, казав до тих, що були в садку:
— Набувайтеся вкупі, поки молоді, дивіться одно одному ввічі, а я посвічу...
І зачаровані в білому сяйві дерева-стояни до того ж їх заохочували.
— То нічого, — казали німо дерева, — що на наш весноцвіт упала холодна роса: можна торкнутись рукою до руки, притулитись плечем до плеча — і так зігрітись...
Але всі в товаристві знали, що розхід неминучий, усі бажали того розходу. Василь трепетно думав про те, щоб тоді, як розхід почнеться, відокремитись з Оксаною, а не з іншою якоюсь дівчиною. На його щастя й Оксана, видимо, дбала про те ж саме. Вона ввесь час була біля нього, хапала, брала його, говорячи, ніби ненароком, то за руку, то за плече, опікала тими горячими дотиками. І сама тим вогнем займалась.
Василь не тямився від щастя; серце йому тріюмфальним дзвоном калатало у грудях...
Найперше відокремився Каленик з Наталкою Сте-панцівною. Щоправда, й вони не зразу відважились „загубитись": ходили деякий час по залитому сяйвом подвір'ї — то ховаючись за шкільний будинок, то знов виходячи на видне. Але кінець-кінцем таки зникли. Василь полегшено зідхнув, коли це сталось, бож із Каленика був найнебезпечнішии суперник. Далі зник Самсон із фельдшерівною. Тільки ж раптом Василь усвідомив наявність величезної для себе небезпеки: одному з хлопців не вистачало дівчини, і таким розпарком, як це ьже було ясно, залишався Гнат. Ясно було й те, що Гнат, зоставшись без пари, буде ввесь час біля нього, -— бож їм треба буде разом іти додому.
Василь відчув, як йому почало набігати серце на приятеля.
— „Хіба такий собі знайде дівчину?!. Опудало!.." А тим часом товариство потроху „розповзалось". Правда, деякий час Мишко ще зв'язував усі заблукалі пари в одно ціле. Це для нього було щось таке, як гра у кузьмірки. Оце знайде ту чи ту пару десь під кущем та й гукає про це на всеньке подвір'я, подаючи тую знахідку до загального відома. Не можна, правда, сказати, щоб цим він їх дуже розважав, а декому то це й зовсім було не до вподоби. Так, наприклад, коли він знайшов Каленика з його дівчиною у тінях акації за шкільним будинком і спробував був про це на повний голос гукнути, Каленик налаяв його таким прикрим словом, що його не всякий зважиться вимовити при дівчині.
Найдовше Мишко був біля трьох зв'язаних дружбою молодят — біля Оксани, Василя та Гната. Та кі-нець-кінцем і їх покинув, пішовши спати.
І от тепер у друзів почалися справжні труднощі. Насамперед урвалася розмова. Оксана мала в руках гітару і потиху бринькала, щоб заповнити прикре мовчання.
— Нумо краще ходити, — сказала нарешті, підкресливши „краще ходити". І, цеє сказавши, встала з лавки.
Воїїи стали ходити садовою стежкою — то ховаючись у тіні, то виринаючи в море місячного сяйва. Зачіпали росяні гілки, що іскрились тим сяйвом.
Тепер розмовою керував Гнат (між іншим, він тим пишався і, гудивши свою вроду, це відзначав як свій плюс). Він узяв говорити про свою принципову неповагу до жінок.
— Невже ви так таки нікого й не покохаєте? — спитала Оксана.
— А навіщо мені те кохання ?
— „Чи не пішов би ти під три чорти?" — уже сердився Василь.
— А Настя ? Невже ви її не любите ?
— Навіщо мені здалася її пика?
— „Чули ж уже... чули!" — кипів Василь.
А Гнат:
-— Від жінок усе лихо на світі: Гелена Троянська - через неї війна, Мотря Кочубеївна, — ви знаєте, що
через неї сталося; через жінку гетьман Петро Дорошенко покинув військо і втратив Україну, Пушкін теж через жінку загинув...
Раптом Оксана перебила Гнатову мову і сказала:
— Хоч ви й не любите жінок, а я хочу, щоб ви зробили мені послугу. Віднесіть, будь ласка, гітару до нас у садок, покладіть в альтанці, я потім візьму...
І передала йому в руки тую гітару. Гнат узяв гітару, але йти не поспішав.
— А ви тут будете?
— Ми тут ходитимем, — сказала Оксана. А як він пішов, гукнула навздогін:
— Або, може, поза школою підемо... Та скоро тільки Гнат зник між деревами, як вона схопила Василя за руку і прошепотіла, як змовниця:
— Сховаймося... Скажемо, що випадково розминулися...
І потягла його у протилежний від школи бік — у глиб садка, де соловей бив у скляні дзвони, бив у дзвони. А як уже добре сховалися, запитала Василя гарячим шепотом:
— За віщо ви подарували Мишкові ножика? Признавайтесь !
І пригорнулась до хлопця близько, не ждучи відповіді. Василь цілував її гарячу, рідну, дорогу...
Крізь верховіття яблуні просвічувався споконвічний підглядач та підслухувач — місяць і зичив їм усього Доброго.
А через малий час щаслива пара почула неголосний Гнатів поклик:
— Василю! Оксано! Де ви?
— Мовчімо! — прошепотіла Оксана, тулячися всім тілом до парубка. — Любий мій! Я тебе давно кохаю...
— Де ви?
Не почувши відгуку, Гнат пішов за школу, а Василь з Оксаною кинулися швиденько до тієї альтанки, Що до неї він тількищо відніс гітару. Співучий соловейко раптом умовк, вражений
