Під деревом зеленим - Томас Гарді

Містер Мейболд кивнув.

— Єдине, про що ми просимо, — це, щоб ви не виганяли нас отак раптово, в якусь-то там неділю по Великодню, у якої і назви своєї нема. Нам, старим музикам, буде соромно перед іншими парафіями. Але якщо наш кінець прийдеться на славне свято Різдва, ми зможемо піти з високо піднятою головою.

— Так, так, це справедливо. Цілком справедливо.

— Бачте, містере Мейболд, у нас... Я вам не надто надокучаю, сер?

— Ні, ні.

— У нас теж є почуття, особливо батько дуже переймається.

Розпалившись, візник і незчувся, як підійшов до священика майже впритул.

— Звичайно, звичайно! — сказав містер Мейболд, трохи відступивши, щоб краще бачити співрозмовника. — Я бачу, що ви віддані своїй справі, і це не може не викликати повагу. Краще навіть помилкове переконання, ніж лаодикійська байдужість[6].

— Цілком слушно, сер. Я вам навіть так скажу, містере Мейболд, — продовжив Ройбен, підходячи ще ближче до священика, — батько життя свого не бачить без музики!

Старий Вільям неспокійно засовався на стільці і, посміхнувшись із ввічливості одними кутиками губ, підтвердив, що справді обожнює музику.

— Тепер ви розумієте, що й до чого, — продовжив Ройбен і скоса зазирнув в очі священику, звертаючись до його почуття справедливості. Священик, схоже, добре розумів, що й до чого, і вдячний візник на радощах підійшов до нього так близько, що ґудзики на їхніх піджаках мало не терлись один об одного. — Це все одно якби ви, я чи хто інший з хлопців взяв би і підніс батькові кулака до обличчя зі словами: “Як ти смієш так захоплюватися музикою?!” — візник розвернувся, підійшов до Ліфа і помахав кулаком перед самим його носом, хлопчина аж відсахнувся, притиснувшись до самої стіни. — Не бійся, Ліфе, синку, я тебе не скривджу. Я просто хотів продемонструвати містеру Мейболду, що маю на увазі. Так от, якби хтось отак пригрозив моєму батькові і сказав: “Вибирай, Вільяме, музика або життя!” — він відповів би: “Музика!” У цьому весь тато. Тепер ви розумієте, як боляче має бути старому, коли його разом із віолончеллю отак безцеремонно викидають на вулицю.

Візник знову впритул підійшов до священика і зазирнув йому в очі.

— Так, я розумію, Деві, — відповів містер Мейболд і спробував відвести голову й плечі якомога далі, не зрушивши з місця, однак, зрозумівши марність своїх зусиль, відступив ще на дюйм. Отак увесь час відступаючи, містер Мейболд у результаті опинився затиснутим між кріслом і краєм столу.

Коли Джейн прийшла повідомити про прибуття хору, священик якраз вмочив ручку в чорнило, а коли музиканти увійшли, поклав її на край столу, не витерши перо. І тепер, зробивши ще один крок назад, містер Мейболд полами піджака зачепив перо, і ручка скотилася зі столу, вдарилася об спинку стільця, а потім, зробивши сальто, впала на крісло і нарешті стукнулася об підлогу.

Священик зігнувся, щоб підняти її, візник нахилився й собі, бажаючи показати, що як би не різнилися їхні погляди на церковні питання, він був не настільки дріб’язковим, щоб через це забути про гарні манери.

— Є ще щось, про що ви хотіли зі мною поговорити, Деві? — спитав містер Мейболд з-під столу.

— Ні, сер, це все. Містере Мейболд, ви ж не ображаєтеся, правда? Спробуйте нас зрозуміти, — сказав візник з-під крісла.

— Звичайно, жодних образ. Хіба я можу відмовити у цілком слушному проханні? — відповів священик.

Побачивши, що Ройбен дістав ручку, він виліз з-під столу і додав:

— Знаєте, Деві, часто кажуть, що важко залишатися вірним своїм переконанням і разом з тим усім догодити. Так само можна сказати, що часто людині, котра цінує думку інших, важко взагалі мати якісь переконання. От як у моєму випадку: я розумію і вас, і містера Шайнера. Я знаю, що скрипки — це добре і що орган — теж добре. І якщо ми й поставимо орган, то не тому, що скрипки погані, а тому що орган кращий. Розумієте, Деві?

— Так, розумію. Дякую і вам за розуміння, сер. Охо-хо! Досить мені отак зігнутися, і кров у голову так і б’є! — сказав Ройбен, піднімаючись. Він із силою встромив ручку в чорнильницю, мало не пробивши дна, щоб вона вже точно не впала.

Хвилини спливали одна за одною, а з ними зростала й цікавість музикантів у коридорі. Дік, якому ця затія і так не дуже подобалася, скоро змучився стояти і пішов до школи. Боячись здатися неввічливими, музиканти, напевно, так би і не зробили жодних спроб з’ясувати, що відбувалося в кабінеті, якби ручка священика не впала на підлогу. Переконані, що шум, викликаний пошуковою операцією, був не чим іншим, як запеклою бійкою, музиканти геть забули про всілякі там манери і кинулися до дверей, які були лише злегка причинені. Отже, коли містер Мейболд випростався й підвів очі, то побачив у дверях містера Пенні у повен зріст, над його головою — обличчя і плечі Мейла, над ним — чоло й очі Спінкса, під рукою Спінкса — трішки лиця Боумана й частини інших облич і голів — загалом із десяток пар очей, які горіли нетерпінням дізнатися, що ж тут сталося.

Містер Пенні, як це буває з емоційними чоботарями і не тільки, бачачи, що священик дивиться на нього і нічого не говорить, вважав своїм обов’язком сказати хоч щось. Однак він ще з півхвилини мовчки витріщався на містера Мейболда, поки йому в голову прийшла хоч якась думка.

— Пробачте, сер, — сказав він, із превеликим співчуттям дивлячись на обличчя священика, — але у вас кров на підборідді — вочевидь, ви порізалися, коли брилися цього ранку, і рана знову кровоточить.

— Це, мабуть, через те, що ви нагиналися, — припустив візник, теж із превеликою цікавістю розглядаючи підборіддя священика. — Якщо нагнутися, то свіжі рани можуть знову відкритися.

Старий Вільям підвів очі й собі втупився в підборіддя священика, яке кровоточило. Навіть Ліф відступив від книжкової шафи на два-три кроки і з відкритим ротом зачудовано споглядав за цією оказією.

— Боже правий! — поспішно сказав містер Мейболд, рясно червоніючи, і провів по підборіддю рукою, а потім витягнув хустинку і витер кров.

— Отак, сер, набагато краще, зовсім непомітно, — сказав містер Пенні. —