Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Мені й без цього вистачає болю!

Однак я не здавався.

— Даріє, тобі ж добре відомі мої почуття, — майже вмовляв я її.

— Спасибі тобі.

— Але я повинен був бути зараз із ними! — ледь не закричав я.

— Не побивайся…

— Я хочу… хочу знати, що ти про мене думаєш.

Запала важка мовчанка, потім Дарія відповіла:

— Я запросила тебе в свій дім — у його дім, — цього тобі мало?

Я тяжко зітхнув. Серце ще було в тривозі.

— Приїздитиму до тебе, але ти мусиш писати мені, якщо трапляться новини.

Ця подорож обійшлась мені дорого, тому я вирішив на студію не вертатись, а поїхати зразу до пансіонату. На щастя, у вітальні виявилися лише симпатичні мені люди: Амір Вагді, господиня й Зухра.

Я так глибоко поринув у свої спогади, що не зразу почув, як господиня сказала мені:

— Ти в думках завжди витаєш десь далеко від нас.

— Це звичка мудреців, — зауважив Амір Вагді. Потім він пильно поглянув на мене своїми вишневими очима й докинув: — Можливо, обмізковуєш план своєї чергової передачі?

— Думаю саме про те, — почав вигадувати я, — щоб зробити передачу про історію зради в Єгипті!

— Зрада!.. Оце так тема! — засміявся він. — Тоді ти просто мусиш звернутися до мене, маю для тебе важливі факти…

— Я кохаю тебе, а ти — мене. Хочеш, побалакаю з ним?

— Ти з глузду з’їхав!

— Він поважна людина. Все зрозуміє й пробачить нас.

— Але ж він любить мене, а тебе вважає своїм найкращим другом, хіба ти не бачиш?

— Він ненавидить фальш. Я йому все поясню…

— Зрада… Чудова тема, — вів далі Амір Вагді. — Але я хочу, щоб ти написав книгу, інакше люди забудуть тебе, як забули мене. Від тих, чиї думки не лягли на папір, нічого не зосталося. Окрім Сократа.

Господиня насолоджувалася грецькою піснею, що на прохання радіослухачів линула з приймача.

В пісні дівчина перераховувала ті достоїнства, які воліла бачити в хлопця своєї мрії. Господиня слухала пісню з заплющеними очима.

— Сократ став безсмертним, — сказав Амір Вагді, — завдяки учневі Платону. Дивно лише, що він відмовився втікати й вирішив випити отруту!

— Справді, — мовив я гірко, — він це зробив, хоча не знав за собою ні провини, ні помилки.

— А скільки роблять зовсім навпаки!

— То — зрадники.

— Є реальність і є леґенди. В житті, синку, є справді те, від чого легко втратити голову, інколи ж воно веде до прірви.

— Але ж ви з того покоління, яке вірить?

— Віра… сумнів… це як день і ніч.

— Про що ви?

— Я кажу, що їх неможливо роз’єднати. А ти, синку, з якого покоління?

— Сенс є лише в тому, що ми робимо, а не в тому, про що думаємо.

— Думаємо… робимо… — засміялася господиня, — про що це ви тут?

Старий теж засміявся:

— Молодим філософам дуже часто спадає на думку, що найцінніше в нашому житті — це смачна страва і гарна дівчина.

— Чудово… чудово!.. — зареготала пані Маріанна. Тут уже й Зухра не стрималася. Її сміх я почув уперше, й мої сумні думки на якийсь час відійшли геть. У тиші, що запала після сміху, було добре чути, як вітер з грюкотом шарпає стіни будинку, терзає міцно зачинені вікна.

— Вірити й робити — це було б найкраще, — сказав я Аміру Вагді. — Не вірити і робити — це вже інше, й називається воно безвихіддю. А вірити і не мати можливості робити — суще пекло.

Я подивився на Зухру. Гнана, самотня, однак увесь її вигляд свідчив про впевненість і надію. І я позаздрив їй!

За тиждень я подався до Дарії. Її будинок знову став затишним, яким був за Фавзі, і вона сама змінилася, хоча в очах причаївся щем. Сама, без грошей, без роботи і, напевно, без будь-якої надії знайти роботу.

— Ти не проти моїх візитів? — спитав я.

— Хоч би там як, ти не даєш мені забути, що я ще живу.

Ці слова відгукнулися в мені болем. Я ясно уявив її становище. Порятунок для неї був лише в роботі — це ми розуміли обоє. Але де ту роботу… взяти? Хоча Дарія мала ступінь ліценціата з літератури й стародавніх мов, однак існували проблеми, від яких годі було втекти.

— Не ховайся в чотирьох стінах.

— Я вже думала про це, однак не можу себе передужити.

— Якби я міг щодень приходити до тебе!

Вона усміхнулася. Задумалась.

— Нам краще зустрічатися не тут, — мовила згодом.

Я погодився.

Втретє ми зустрілися в зоопарку. На мене дихнуло красою й спокоєм минулих днів. Лише веселощів і радості не було. Ми прогулювались алеєю вздовж стіни, яка виходила до університету.

— Ти дуже багато на себе береш, — сказала Дарія.

— І ти не можеш уявити, як я цьому радію. Самотність, Даріє, вбиває людину.

— В зоопарку я не була ще з інститутських часів.

Не звертаючи увагу на її слова, я сказав:

— Я теж самотній і знаю, що це за штука.

Мені здалося, Дарія не слухає мене, її думки ширяють десь далеко. Раптом вона озвалася.

— Мені здається, це дуже несправедливо — гуляти тут з тобою, тоді як він… — Дарія повернулася до мене: — Що з тобою?

— Я повсякчас думаю, що дуже завинив перед ним.