Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

закроюється на її обличчі образ заподіяної їй кривди, на устах застигла гримаса плачу, й Аркадієві на мить стало жаль цього маленького використаного тіла з дитячими стегнами, під якими червоніла скупа пляма, маленькі груди стирчали, мов недоспілі груші, і йому згадалося розкішне тіло артистки Шерстякової та її невгамовна ненаситність; Ореста прокинулася й заплакала, а він утішав її: «Не плач, дурненька, написана книжка мусить бути прочитана»; від цих слів його знову огорнула нестримна хіть, Аркадій прошепотів їй до вуха: «Я хочу дочитати книжку», тоді підгріб її під себе, немов уже сторговану, куплену й законтрактовану власність, і враз вибухнув несподіваний для нього бунт підвладної. Ореста схопилася, її обличчя, спотворене образою й люттю, стало негарним; Аркадія злякала така переміна, й він почав квапно одягатися, а вона, гола й беззахисна, виштовхувала його за двері й істерично кричала: «Забирайся геть звідси, хаме!», й він ганебно втікав від неї з одежею в руках…

…Аркадій заговорив, здавалось Миронові, про щось зовсім недоречне — то він хотів заглушити в собі гіркоту і зневаженість сороміцьким базіканням.

— То добре, що вони нині не прийдуть: жінки наймилішіі тоді, коли мовчать, а наші мовчати не вміють; якось я кохався з глухонімою, й вона не допитувалася, чи я її люблю, бо все одно відповіді не почула б, не шепотіла, що любить мене, бо розмовляти вміла тільки на миґах.

— Ти непоправний цинік, — сказав Мирон.

Аркадій примружив очі й спитав єхидно:

— А чому ти такий малий, Мироне?

Мирон підвів на товариша свої великі очі й промовив здивовано:

— А що з того, що ти високий? Ну що з того?

У двері постукали: то прийшли Ігор і Антон. Мирон кинувся гостям назустріч: він жадав іншої бесіди, ніж оце вийшла з Аркадієм. Як завжди імпульсивний, затеремкотів, не слухаючи співрозмовників:

— Почалося, почалося, це ж революція, хлопці! Новий угорський прем'єр Імре Надь оголосив вихід з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що — дурничка?

Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний Миронів пасаж:

— Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили совєтські танки на запрошення маріонеткового уряду Яноша Кадара. А Європа мовчить і мовчатиме… Ти про це ще не чув?

— Не чув… — геть розгубився Мирон. — Радіопередачі «Вільної Європи» несамовито глушать.

— Але ж про це вже написано в наших газетах…

— Не може такого бути… Після викриття злочинів Сталіна — новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупація суверенної держави, виклик усій Європі!

Антон саркастично посміхнувся, й хлопці здивувалися з мови вельми обережного товариша.

— Ви лишень загляньте в історію, хоча б Соловйова, і дізнаєтесь, що Росія нікого ніколи не окупувала — тільки визволяла: Іван Грозний Новгород, Петро І — Україну. Ну а нині визволяє Хрущов Угорщину… А хіба ми мало наслухалися про визвольну місію совєтської армії? Визволяли Західну Україну, потім Прибалтику, а нині всю Європу тягнуть за вуха до свободи…

— Але ж стосунки між державами після війни набрали більш цивілізованого характеру: перемовини в Тегерані, Ялті, Потсдамі… — Ігор теж не міг змиритися з такою вісткою.

— Так, увесь світ змінився — крім Росії! — запалювався Мирон. — Ніщо в ній не змінилося: енкаведисти відрізняються від опричників хіба що одягом… В Росії ніколи не переставав шаленіти смертельний танок Вія — в образах Малюти, Распутіна, Єжова, Берії. І ще й досі сатана в подобі Чичикова ганяється на тройці світами за живими й мертвими душами, й нікому «нє дайот Русь ответа…». А дасть, дасть!

Під впливом Мирона запалювався й Ігор:

— А ми що — маємо мовчки чекати? Не маємо такого права… В ці хвилини, коли в Будапешті, можливо, уже ллється кров, ми повинні витворювати не мілітарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба іронічно морщити носа, Аркадію, наша нація тільки тому зберегла донині свою ідентичність, що вміла міняти види зброї — меч на мисль і навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування Запорозької Січі — і Шевченко, Іван Франко — і листопадовий зрив у Львові…

— Зброю мислі має вигострити ідея, а який в нинішній літературі й науці маємо ідеал — комуністичний рай? — відказав Аркадій.

— Я маю на увазі справжню літературу, а не апологетичну совєтську тріскотню. У ній не стало ідеалу моралі, його замінив ідеал брехні, і тому полки, озброєні замість мушкетів бузиновими пукавками, приречені на програш…

— Ти хочеш сказати, що ми, українські філологи, повинні кувати зброю новітньої національної мислі, — не здавався Аркадій. — А в яких майстрів маємо вчитися?

Знову — Шевченко, знову — Франко, знову — Біблія? А де новітні ковалі, ознайомлені із сучасною технологією, яких челядників випустили із своєї школи наші правчителі? Хвильового, який не переставав вірити в «загірню комуну», Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який відгранословив образ людини, яка стоїть в зореноснім Кремлі, Рильського, котрий признався, що його батьківщина — не предків ряди, а Сталіна голос?

— Твоя критика відгонить блюзнірством, — Ігор з неприязню дивився у насмішливі очі Молодина. — Не намагайся бути геть у всьому циніком… Якщо так оцінювати наші культурні скарби, то не буде в нас нікого… Ти що, хотів би, щоб ніхто не залишився з них жити?

— Ті, що загинули, — живіші за живих: маємо їх чистими, не заплямованими колабораціоністськими вправами…

— Але якщо спіткала нашу культуру така трагедія, то не маємо права перекреслювати все, що вони створили, треба забрати в них кожну крихту духовних цінностей… Ти бачиш тільки локомотив, в якому палять одами Леніну й партії, та за тим смердючим паровозом тягнуться вагони з чистими злитками золота…

—