Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут

Її повіки затріпотіли, і вона прошепотіла його ім’я.

Від бурхливих думок Діка відірвав полісмен, торкнувшись його передпліччя.

— У тій кімнаті нічого, сер, тільки чоловік сидить у кріслі. Виглядає так, наче він добряче перелякався і…

— Що?

— Ну, сер, він… мертвий.

Вони здивувалися, почувши голос Алекс. Вона говорила ніби уві сні, з досі заплющеними очима.

— І незабаром, — промовила вона, немов звідкись читаючи, — він помер…

1934 рік

Дні народження митців слова. Вересень

1. Едгар Берроуз 1875

2. Іван Вагилевич 1811

3. Олександр Тарковський 1862

4. Юліуш Словацький 1809

5. Артур Кестлер 1905

6. Іван Микитенко 1897

7. Олександр Купрін 1870

8. Василь Сологуб 1928

9 .Іван Котляревський 1769; Лев Толстой 1828

10. Олександр Довженко 1894

11. О. Генрі 1862

12. Станіслав Лем 1921

13. Даніель Дефо 1660; Борис Харчук 1931

14. Роберт Макклоскі 1914

15. Агата Крісті 1890

16. Френсіс Паркмен 1823

17. Михайло Коцюбинський 1864

18. Самуель Джонсон 1709

19. Оксана Забужко 1960

20. Іван Світличний 1929

21. Фредерік Бебедер 1965

22. Борис Барський 1959

23. В'ячеслав Малець 1939

24. Роман Купчинський 1894

25. Вільям Фолкнер 1897

26. Томас Еліот 1888

27. Ірвін Велш 1658

28. Проспер Меріме 1803; Василь Сухомлинський 1918

29. Мігель де Сервантес 1547; Осип Барвінський 1844; Іван Карпенко-Карий 1845

30. Михайло Драгоманов 1841 

Оля Фреймут. Сусідка

Вірочка дуже любила свого чоловіка. Щоранку випурхувала на роботу, оздоблена барвистим макіяжем, неприродно закучерена. І на підборах до джинсів. Обцаси босоніжок просіли від надмірної ваги Вірочки — вона була схожа на телеграфний стовп. Для вітання із сусідкою мені доводилося задирати голову, мов у стоматолога, і кричати: «Доброго ранку!». Вірочка щоранку сідала у свою блискучу машину — модну — але колись. Перед цим проводила незмінний ритуал. Перш ніж зачинити двері квартири, жінка голосно промовляла:

— Вітасику! Золотко! День промайне непомітно. Я гайну на роботу — і до тебе, моє пампуляточко! Не сумуй! Обід — під серветкою на столі. І не забудь про вітаміни.

І бігла. А в дощову днину волала:

— Вітасику! Парасольку залишила! Не турбуйся! Я сама візьму. Подивлюся в твої очі, мов у дзеркало, і погана прикмета, що повертатися не можна, не здійсниться.

Щоразу ось так. Театрально виголошуючи промови прощання, Вірочка вилітала на роботу. Я навіть встановила собі домофон вищого ґатунку, щоб не пропускати жодної серії кіна про кохання у стилі Фелліні.

Чоловік у Віри був інвалідом. На возику жив — а дружина працювала у престижній компанії на посаді директора. Я захоплювалася цією парою — любити так слабого мужчину, стільки ніжніти в розмовах про нього, заробляти гроші на двох. Нікуди не виїжджати — навіть у Трускавець на води… Я б не змогла.

Іноді Вірочка поверталася додому не сама. Її торбинку від «Версаче» ніс цупкий парубок. Видимість мого домофона не дозволяла побачити його обличчя, але тіло було кремезне і широке — схоже на мій дубовий сервант, у якому тримаю полумиски і скриньку з молочними зубками дітей. Він Вірочці був до кулончика-серденька на грудях. І якщо б Вірочка раптом пчихнула, то молодик не мав шансів змокнути — на ньому була кепка з довгим дашечком. Іноді в руках, окрім сумки, вуйчик тримав пакет з «Фуршету», з якого визирали багети і зелень.

— Яка ґаздиня, — думала я. — Ще й сили має куховарити.

У дні присутності молодика Вірочка попереджувально заходила додому:

— Вітасику, срібляве ти моє золотце! Я нині з твоїм племінничком, Семеном. Ти ж так хотів його бачити. Ось ми й пришли. Зараз вечерю наладжу. Поїмо всі разом, юшечки з рибки, так, як ти любиш, мій котику породистий! — і заходила собі до хати.

А я, прибита прикладом сусідки, бігла й собі готувати вечерю. Її ідеальність присоромлювала; я зазирала в холодильник і розуміла — до Вірочки далеко: збаночок йогурту, помідорка і зів’яле зіллячко. З такого трапези не зробити. Та й чоловіка нема, щоб надихатися та наважуватися на рівень рибної юшки.

Одного разу я перетнулася з сусідкою в ліфті, вона була роздратована:

— Уявляєте, Вітасик відмовляється від послуг медсестри. Хоче, аби тільки я його доглядала. Мариночко, люба, але я ж не вічна. Я — жінка. Тендітна і слабка. Все на мої делікатні плечі…

Я дивилася на масивне озаддя Вірочки, на її схожі на біг-борд рамена. Притиснута до стінки ліфта її величною постаттю — я співчувала:

— Інвалідові важко в Україні. Навіть у люди не вийти — місто не пристосоване. Як ви даєте собі раду? Ви — диво, пані Віро! Тримайтеся! — і, ледь деформована від поїздки, випнулася з ліфта на волю.

А Вірочка йшла переді мною — на своїх прогнутих каблукових мештах. Голова похнюплена. Окуляри — в росинках сліз.

«Знедолена», — думала я. Треба подзвонити знайомому єпископу, щоб по смерті не забули причислити її до лику святих.

Однієї ночі мені наснився сон. Мальдіви. Сонце, яке раптом зістрибує м’ячем з неба і летить просто мені до ніг. Я спершу ніжуся його теплом, а потім розумію, що тіло моє пече від неймовірного жару. Я кричу. Благаю допомоги. Але велика медуза стрибає мені на носа і починає душити.

Прокинулася — а у вікні жаріє полум’я! Звикло прокричала, як вчила бабуся: «Сон, іди разом з ніччю»! Але збагнула, що це не марево, а пожежа у Вірочки! З вікна її кухні палало. Я похапцем викликала пожежників і побігла гримати у двері сусідки.

— Пані Віро! Пані Віро! Відчиніть, пожежа!

Відповіді не було.

— Пані Віро! Горимо! Ви задихнетеся! Відчиніть двері!

Команда рятувальників умовляннями не заморочувалась. Хлопці у формі миттю виламали двері. Я вперше опинилася у святині сусідки. Поки пожежники гайнули на кухню заливати полум’я водою, я прослизнула до спальні Вірочки. Очі наповнилися сльозами від побаченого. Крізь дим було добре видно приліжкову тумбочку — на ній окуляри з подвійними лінзами, крізь які жінка дивилася оптимістично на світ. На кріслі — кинутий звечора пенюар. На ложі спочивала сусідка, від диму вона була непритомна. Але її сильна мамонтова рука оповивала плече мужчини. Він притискався до жінки, мов пільговик до батареї, що раптом потепліла. І теж не подавав ознак життя. Я підбігла до вікна, щоб впустити свіжого повітря! Але в сутінках зашпорталася об щось велике — інвалідний возик. Хотіла його відсунути, аж тут з нього випало щось тверде