Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут

Вона не наважилась більше суперечити. Як він запідозрить, що їй відомо…

Зусиллям волі їй удалося повернути собі майже звичну поведінку. Все ж у неї було неприємне відчуття, наче він час від часу скоса на неї поглядає, наче не до кінця певний. Вона здогадувалась, що його підозри не зовсім розвіялися.

Повернувшись до будинку, він наполіг, аби вона прилягла, приніс одеколону — змочити скроні. Він був, як завжди, дбайливим чоловіком, а все ж Алекс відчувала себе безпомічною, наче муха в павутинні.

Ні на мить він не залишав її наодинці. Він пішов з нею на кухню і допоміг принести прості холодні страви, які вона приготувала раніше. Шматок не ліз їй в горло, та вона змусила себе попоїсти і навіть виглядати життєрадісною і природною. Вона знала, що бореться за своє життя. Вона була на самоті з цим чоловіком, за кілька миль від допомоги, цілком у його владі. Її єдиним шансом було приспати його підозри достатньо, аби він залишив її саму хоча б на кілька хвилин — цього вистачить, аби зателефонувати й покликати на допомогу. Тепер це була її єдина надія.

На якусь мить, коли вона пригадала, як він раніше відмовився від свого задуму, її навідала думка: а якби вона сказала, що Дік Віндіфорд прийде до них сьогодні ввечері?

Слова вже ледь не злетіли з її вуст, та вона похапцем зупинилася. Цей чоловік не змінить рішення вдруге. Під його спокоєм таїлася рішучість і піднесеність, які жахали її. Вона просто прискорить злочин. Він уб’є її на місці, а тоді спокійно зателефонує Діку Віндіфорду і виправдається якимись нагальними справами. Ох, аби тільки Дік Віндіфорд прийшов того вечора навсправжки! Аби Дік…

Раптом їй сяйнула ідея. Вона скоса зиркнула на чоловіка, наче боялася, що він може прочитати її думки. Новий план зробив її відважнішою. Вона стала поводитися настільки природно, що сама зачудувалася.

Вона зробила каву і винесла на ґанок, де вони часто сиділи вечорами.

— До речі, — сказав Джордж раптово, — ми зробимо ті фото згодом.

Алекс відчула, як по шкірі пробіг мороз, та відповіла незворушно:

— Хіба ти не впораєшся сам? Я так стомилася сьогодні.

— Це не надовго, — він посміхнувся до себе. — І я обіцяю, що опісля ти більше не будеш втомлена.

Слова, здалося, розвеселили його. Алекс здригнулася. План потрібно було реалізувати вже або ніколи. Вона підвелася.

— Я тільки зателефоную м’ясникові, — недбало оголосила вона. — Можеш не вставати.

— М’ясникові? Так пізно?

— Звісно, крамниця зачинена, дурнику. Але ж сам він удома. А завтра субота, і я хотіла, аби він приніс мені вранці телячих відбивних до того, як хтось інший їх забере. Цей добряк зробить для мене що завгодно.

Вона швидко зайшла в будинок, зачинивши за собою двері, а тоді почула, як Джеральд сказав: «Не зачиняй двері». Її відповідь не забарилася: «Це від нічних метеликів. Я їх ненавиджу. Чи ти боїшся, що я фліртуватиму з м’ясником, дурнику?»

Щойно договоривши, вона вхопила слухавку і дала номер «Руки подорожнього». Її негайно з’єднали.

— Містер Віндіфорд? Він досі у вас? Чи можу я поговорити з ним?

Тоді серце стрибнуло в горло. Двері різко розчахнулися, і її чоловік увійшов до кімнати.

— Будь ласка, вийди, Джеральде, — манірно сказала вона. — Я не люблю коли хтось слухає мої телефонні розмови.

Він тільки розсміявся і сів у крісло.

— А ти впевнена, що телефонуєш м’ясникові? — глузливо запитав він.

Алекс була у відчаї. Її план провалювався. За якусь хвилю Дік Віндіфорд підійде до телефону. Може таки ризикнути і попросити про допомогу?

І тоді, поки вона знервовано натискала і відпускала маленьку клавішу, яка робила так, що голос було чути чи не чути на іншому кінці лінії, в неї виник інший план.

«Це буде складно, — подумала вона. — Слід зосередитися, правильно добирати слова і не затнутись ані на мить. Але я вірю, що зможу це зробити. Я мушу це зробити.»

І в той момент вона почула голос Діка Віндіфорда на тому кінці лінії.

Алекс глибоко вдихнула. Тоді вона рішуче відпустила клавішу і заговорила.

— Говорить місіс Мартін з вілли «Філомела». Будь ласка, прийдіть (вона натисла клавішу) завтра вранці з шістьма соковитими телячими відбивними, бо (вона знову відпустила клавішу) це дуже важливо (вона натисла клавішу). Щиро дякую, містере Гексворзі. Я сподіваюся, ви не ображаєтеся, що телефоную так пізно, але ці відбивні направду (вона відпустила клавішу ще раз) питання життя і смерті (вона натисла клавішу). Дуже добре… завтра вранці… (вона відпустила клавішу) якомога раніше.

Вона поклала слухавку і повернулася до чоловіка, важко дихаючи.

— От, значить, як ти говориш з м’ясником, - сказав Джеральд.

— Жіночі хитрощі, — легковажно кинула у відповідь Алекс.

Вона ледве стримувала захват. Він нічого не запідозрив. Безперечно, Дік, навіть якщо й не зрозумів, прийде.

Вона перейшла до вітальні й увімкнула світло. Джеральд пішов слідом.

— Бачу, ти збадьорилася, — сказав він, зацікавлено за нею спостерігаючи.

— Еге ж, — погодилась Алекс. — Голова перестала боліти.

Вона сіла на своє звичне місце і посміхнулася чоловікові, коли він сів у крісло навпроти. Вона врятована. Було тільки двадцять п’ять по восьмій. Дік прибуде задовго до дев’ятої.

— Мені не сподобалася сьогоднішня кава, —поскаржився Джеральд. — Вона була дуже гірка.

— Я хотіла спробувати новий сорт. Ми такої більше не купуватимемо, якщо тобі не посмакувало, любий.

Алекс узялася за шиття. Джеральд прочитав кілька сторінок книжки. Тоді він кинув погляд на годинник і відклав книжку.

— Уже пів на дев’яту. Пора спускатися в підвал і братися до роботи.

Шиття випало в Алекс з рук.

— Ох, ще ні. Підождімо до дев’ятої.

— Ні, моя дівчинко — о пів на дев’яту. Я призначив цей час. Тобі вдасться піти до ліжка раніше.

— Та я б радше зачекала до дев’ятої.

— Але ж ти знаєш: коли я вже вибрав якийсь час, то завжди дотримуюсь його. Ходімо, Алекс. Я не чекатиму більше.

Алекс подивилася на нього і відчула, що її накриває хвиля жаху. Маску знято. Джеральдові руки сіпалися. Його очі сяяли від азарту. Він часто водив язиком по сухих губах. Він уже й не намагався приховати свого збудження.

Алекс подумала: «Це