Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Хорхе Луїс Борхес

— Це просто дико — все те, що відбувається зі мною, — глухо промовив він. — Просто дико. Ви, сеньйоре, як мені здається, прожили спокійне життя за мурами в’язниці, тож вам, певно, важко уявити, що все це означає для мене. Я багато чого пережив, але мені ніколи не траплялися проблеми, які не можна було б залагодити моментально. Скажімо, коли Доллі Сістер[170] прийшла до мене і сказала, що в неї нібито від мене буде дитина, мій старий, від якого я взагалі не чекав розуміння в таких справах, навпаки, все блискавично залагодив: дав їй шість тисяч песо. До того ж, скажу чесно, іноді я просто зриваюся. Минулого разу в Карраско я програв у рулетку всі гроші — аж до останнього сентесімо. Це було незабутнє видовище, місцевим типам, щоправда, довелося попріти, щоби втягнути мене в гру, зате потім я за двадцять хвилин розпрощався з двадцятьма тисячами песо. Уявляєте, я навіть не мав за що подзвонити до Буенос-Айреса. І що ви собі думаєте? Знову все зійшло з рук. Я викрутився ipso facto. До мене підсів якийсь гугнявий курдупель; він дуже уважно спостерігав за грою — і позичив мені на носа п’ять тисяч песо. На другий день я повернувся на віллу «Кастелламаре»; у мене в кишені були хоч якісь гроші — принаймні п’ять тисяч замість тих двадцяти, що їх зцідили з мене уругвайці. А гугнявому я помахав ручкою.

Про історії з жінками взагалі не варто говорити. Як хочете розважитися, то поцікавтеся у Міккі Монтенегро, який з мене звір. І так у всьому; якби ви знали, як я вчуся! Адже я навіть не відкриваю книжок, а коли настає день іспиту, все залагоджується саме собою! Тепер мій старий, задля того, щоб я якнайшвидше забув цілу історію з Пумітою, вирішив запхати мене в політику. Доктор Сапонаро, цей хитрий лис, стверджує, що не знає, яка партія мені більше підходить, та він готовий битися об заклад, що в наступному таймі я опинюся в конгресі. Те саме — з грою в поло. У кого найкращі коники? Хто був найсильнішим у Тортутасі? Гадаю, я можу більше не продовжувати, боюся, що моя розповідь вас замучить.

Тільки повірте, це не хизування чи вихваляння, я говорю не заради приємності просто потеревенити, як Барсіна, що мало не стала моєю невісткою, чи як її чоловік, який постійно намагається говорити, наприклад, про футбол, хоча зовсім нічого в ньому не тямить. Ні, я хочу, щоби ви уявили собі цілу картину. Отже, я збирався одружитися з Пумітою, яка, звичайно, мала деякі химерні примхи, але загалом була чудовою дівчиною. І ось уночі хтось отруїв її ціаністим калієм, а ми знайшли її вже мертвою. Спочатку казали, нібито вона наклала на себе руки. Маячня — адже ми збиралися одружитися! Ніхто не повірить, що я вирішив дати своє прізвище якійсь божевільній, здатній на самогубство. Потім вирішили, що вона випила отруту через неуважність; ну, але ж для цього треба було бути зовсім дурною! Тепер нам підкинули ще одну версію — вбивство. Тобто всі ми опиняємося під підозрою. Що я можу на це сказати? Якщо вибирати між убивством та самогубством, то мене більше влаштовує останнє, хоча це — казна-що і маячня.

— Слухай, красунчику, з такими балачками ця тюрма невдовзі перетвориться на театр Белісаріо Ролдана[171]. Варто тільки мені кліпнути, як відразу ж починається: один блазень приходить із казочкою про знаки Зодіаку, другий верзе не знати що про поїзд, який нібито ніде не зупиняється, а тепер я маю вислуховувати про сеньйориту на виданні, яка не наклала на себе руки, не випила через помилку отруту, а ще, безумовно, її ніхто не вбивав. Я думаю, помічник комісара Грондоне мав би віддати наказ, щоб отаких-от відвідувачів, як тільки вони сюди до мене прийдуть, відразу кидати за ґрати.

— Але ж я хочу допомогти вам, сеньйоре Пароді, точніше, насправді я хотів сказати, що хочу просити вас, аби ви мені допомогли…

— Чудово. Це міняє справу. Отже, давайте за порядком. Покійна справді аж так мріяла вийти за вас заміж? Ви впевнені?

— Як і в тому, що я — син свого батька. Пуміта була трохи екзальтованою, але мене вона дуже любила.

— А тепер уважно вислухайте мої питання. Вона була вагітна? Хто-небудь до неї залицявся? Їй були потрібні гроші? Вона була хвора? Може, ви встигли їй остогиднути?

Санджакомо подумав-подумав — і на всі ці питання відповів «ні».

— А тепер розкажіть мені про її снодійне.

— Ми не хотіли, щоби вона пила снодійне. Але вона купувала пачку за пачкою — і завжди ховала порошки у себе в кімнаті.

— Ви мали змогу заходити до неї в кімнату? Хто ще міг туди зайти?

— Та насправді будь-хто, — переконано відповів молодик. — Знаєте, двері всіх спалень цього будинку виходять на галерею зі статуями.

4.

Дев’ятнадцятого липня до камери номер двісті сімдесят три вихором залетів Маріо Бонфанті. Він різко скинув із плечей білий габардиновий плащ, зняв фетрового капелюха з ворсом, жбурнув на тюремну лавку ціпок і, клацнувши briquet[172], закурив модну люльку, виготовлену з сепіоліту; далі Бонфанті вийняв із внутрішньої кишені прямокутний замшевий клаптик гірчичного кольору і акуратно протер затемнені окуляри-консерви. Потім вдихнув і видихнув повітря — це тривало протягом двох-трьох хвилин, і від його дихання раз по раз здіймалися лискучий шарф та щільний атласний жилет у горошок. Після цього прозвучав дзвінкий італійський голос із ноткою іберійської шепелявості. Гість говорив упевнено, владно, цілячи слова крізь зуби:

— До вас, майстре Пароді[173], певно, дійшли чутки про підступні інтриги поліцейських нишпорок? Зізнаюся, мене, людину, що більше схильна до премудростей науки, ніж до кнування злочинних задумів, усе це застало зненацька. Слідчі стверджують, що самогубство Пуміти насправді було вбивством. Але гірше те, що ці доморощені Едгари Воллеси[174] почали поглядати скоса на мене.

Я палкий прихильник футуризму, фантаст-пурвенірист; кілька днів тому я вирішив, що корисно здійснити «веселі оглядини» любовних листів, які зберігаю. Я запрагнув духовно очиститися, звільнитися від сентиментального баласту. Не згадуватиму ім’я дами, бо ні для мене, ані для вас, доне Ісидро Пароді, не важлива патрономічна[175] достеменність. За допомогою такої briquet, вибачте мене за вимушений галліцизм[176], — додав цей