Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Хорхе Луїс Борхес

Рікардо зрозумів: Пуміта хоче змінити тему, щоб не говорити про своє безсоння.

— Пуміта правду каже, від долі не втечеш. Ви пам’ятаєте Морганті? Він грав у поло, як той звір, а потім купив собі опудало ворона, і це принесло йому нещастя: все пішло шкереберть.

— О ні! — закричав Командор. — Як може homme pensante[161] вірити у такі забобони?! Я, наприклад, здатний легко захистити себе за допомогою ось цієї кролячої лапки, — він вийняв лапку із внутрішньої кишені смокінга й енергійно нею помахав.

— Це називається прямим ударом у щелепу, — з цілковитою готовністю підтримав його Англада. — Чистий розум — і ще раз чистий розум…

— Ні, я впевнена, що є долі, в яких нічого не стається випадково, — і далі наполягала Пуміта.

— Знаєш, якщо це камінь у мій город, то ти тицяєш пальцем у небо, — розлютилася Маріанна. — Так, дійсно, у нас вдома не вщухають сварки, але в цьому винний Карлос: він постійно за мною шпигує.

— Але ж у житті ніщо не може відбуватися випадково, — трагічним тоном прожебонів Кроче. — Якщо не буде належного керівництва і сильної поліції, ми моментально потонемо у російському хаосі, настане диктатура чекістів. Наразі ми встигли переконатися: в країні Івана Грозного давно покінчили зі свободою.

Рікардо довго думав, а тоді сказав:

— Ці справи — це таке собі, знаєте, діло, яке ніколи не відбувається без причини. І… Ну, якщо нема порядку, то навіть корова може залізти у відчинене вікно.

— Навіть містики, містики щонайвищого — орлиного — польоту, такі як Тереза де Сепеда-і-Аумада[162], чи Рюйсбрук[163], чи Боско[164], — підхопив Бофанті, — керуються установленнями церковної цензури.

Командор ударив кулаком по столі:

— Бонфанті, я не хочу вас ображати, але давайте-но грати відкрито: ви міркуєте як справжній католик. Щоб ви знали, ми, члени Ложі Великого Сходу Шотландського Обряду, вдягаємося як священики і маємо на все свої особливі погляди. Кров закипає, коли я чую, що людині не дозволено робити всього того, що їй робити хочеться.

Запанувала мертва тиша. Минуло кілька хвилин; лише тоді Англада, хоч і зблід, усе ж наважився пропищати:

— Технічний нокаут. Першу колону детерміністів розгромлено. Ми нападаємо, а вони у паніці від нас втікають. Доки бачить око, поле бою всуціль всіяне зброєю та амуніцією.

— Можливо, хтось у цій суперечці навіть і переміг, але ти тут узагалі ні до чого, ти мовчав, як риба, — безжально, з металом у голосі відрізала Маріанна.

— Усе, про що ми тут розмовляємо, потрапляє в особливий записник; Командор привіз його із Салерно, — неуважно промовила Пуміта.

Кроче, вічно поглинутий господарськими та фінансовими справами, вирішив спрямувати розмову в інше русло:

— А що скаже наш товариш Елісео Рекена?

У відповідь пролунав пискливий голосок величезного молодика-альбіноса:

— Зараз я дуже занятий, адже Рікардо закінчує свій роман.

Рікардо зашарівся і сказав:

— Я працюю, наче віл, але Пуміта радить мені не поспішати.

— На твоєму місці я заховала б усі зошити до шухляди і не чіпала б їх дев’ять років, — зауважила Пуміта.

— Дев’ять років? — вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. — Дев’ять років? Звичайно, Дантову «Комедію» опублікували всього лише п’ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!

Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:

— Браво! Браво! Невпевненість — істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо — абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.

Ці слова підхопив Командор:

— Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, — просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.

— Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, — заявив Рекена. — Але не варто боятися суперечностей, головне — це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.

Втрутилася Маріанна:

— Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я — природжена письменниця.

— Послухай-но, Рікардо, — знову заговорила Пуміта, — ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека[165] із Санта-Фе[166]; якось раз надрукували його оповідання, а потім з’ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан[167].

Рікардо різко їй відповів:

— Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…

— Заспокойтеся, Пуміто, — почав захищати його Рекена. — У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.

— Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.

Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:

— Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він — déraciné[168].

— Я вас просто не впізнаю, Маріо, — промовив Командор. — Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні[169] я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну — і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.

— Як? Невже це справді крихітна пума? — здивовано підняла брови Пуміта.

— Ну, власне, — відповів Англада. — Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.

(Карлос Англада передав цю розмову доволі точно).

3.

У п’ятницю вранці Рікардо Санджакомо розмовляв