Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Хорхе Луїс Борхес

викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф[207] та з одержимою fausse maigre[208] Долорес Вавасер[209]. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон[210] бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі[211]), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та «Святою віце-королевою» Пемана[212], при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско[213], сотворив чудо, він доклав максимум зусиль — і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле «Лотерейного білета» Поля Груссака[214], ось тільки дія роману перенесена, насправді — досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу — відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська[215].

Parlons d’autre chose[216]. Виконуючи щонайдивніші ваші забаганки, шановний Пароді, я вмовив доктора Кастільйо, цього Блакмана[217], поведеного на хлібі з висівками і хлібному сикері[218], він обіцяв, що ненадовго відірветься від свого цілительства мінеральною водичкою і подивиться на вас досвідченим оком лікаря.

— Досить корчити дурня! — перебив його детектив. — В історії сім’ї Санджакомо накручено стільки, скільки обертів нізащо не зробить жоден годинник у світі. Знаєте, я почав зводити кінці з кінцями того дня, коли дон Англада і сеньйора Барсіна описали мені суперечку, що сталася в домі Командора напередодні першого вбивства. А все те, що потім розповіли мені вже покійний Рікардо, Маріо Бонфанті, ви, а також управитель і лікар, тільки підтвердило мої здогади. А лист нещасного переконав мене остаточно. Як казав Ернесто Понсіо[219]:

Доля — а вона вельми багатослівна —

не дає зробити стібок без вузлика.

Доля не шиється без вузлів.[220]

Навіть смерть старого Санджакомо і ця анонімна книжка, що її ви принесли, виявилися корисними, щоби розгадати цю таємницю. Якби я не знав дона Англада, то подумав би, що він нарешті прозрів. Доказ — його розповідь про смерть Пуміти, він почав її з приїзду старого Санджакомо в Росаріо. Устами дурнів часом промовляє істина, саме в цей момент та в цьому місці якраз і почалася ціла ця історія. Ті, хто служить у поліції, ганяються, як правило, за найсвіжішими подіями та плітками. Тому вони нічого не виявили: адже їх зацікавили тільки Пуміта, вілла «Кастелламаре» і сорок перший рік. А я стільки часу провів в ув’язненні, що зробився неабияким істориком. Мені подобається заглядати у часи, коли я сам іще був молодий, коли мене ще не встигли запроторити до тюрми. Я мав тоді двох-трьох друзів-земляків, з якими міг розважатися. Історія, повторюся, сягає корінням у далеке минуле, а Командор тут — головна карта. Давайте пильно придивимося до цього чужоземця. У двадцять першому році він, як сказав дон Англада, мало не зійшов з розуму. То що з ним таке сталося? Померла його дружина, її до нього привезли з Італії. Але ж він її дуже мало знав. Ви можете собі уявити, щоб така особа, як Командор, божеволіла через таку дрібницю? Ой ні-ні, ви тільки дайте мені можливість — і я плюну в очі кожному, хто таке каже. За словами того ж Англада, він нітрохи не менше оплакував смерть свого друга — графа Ізидоро Фоско. Я не можу в це повірити, суцільна маячня! Граф був мільйонером, консулом, нашому героєві, звичайному сміттяреві, він не давав нічого, крім порад. Смерть такого друга — це радше полегкість, хіба що ви з нього можете щось витягувати. До того ж справи у Санджакомо в той час ішли цілком непогано: всю італійську армію він завалив ревенем, продаючи його за ціною найкращих продовольчих товарів, за це йому навіть звання командора присвоїли. То що ж із ним сталося? А одна, друже мій, надзвичайно банальна річ. Італійка з графом Фоско жорстоко над ним поглумилися. Ще гіршим, щоправда, було те, що коли Санджакомо дізнався про зраду дружини, двійко підлих брехунів — і він, і вона — вже не жили.

Ви й самі чудово знаєте про мстивість та злопам’ятність уродженців Калабрії[221]. Командор, якому не вдалося покарати дружину і покровителя-дворушника, вирішив помотатися їхньому синочкові — Рікардо.

Будь-яка людина, опанована думками про помсту, познущалася б трохи, по суті, з байстрюка — та й годі! Але старого Санджакомо ненависть надихнула на жорстокий, вишуканий та вигадливий план. Він придумав дещо таке, до чого не додумався б навіть сам Мітре[222], і втілив задумане з такою рафінованою спритністю та майстерністю, що залишається хіба що зняти перед Командором капелюха. Командор наперед розписав усе життя Рікардо, запланувавши, що перші двадцять його років будуть щасливими, а наступні двадцять — нещасними. Хочете вірте, хочете ні, але в житті Рікардо не було нічого випадкового. Давайте спробуємо почати зі зрозумілої для вас матерії — з жінок. Згадаймо баронесу де Сервус, Сістер, Долорес і Вікунью; всі ці романчики влаштував старий, а Рікардо навіть нічого не запідозрив. Зрештою, чому це я пояснюю вам, доне Монтенегро, ці речі? Ви ж бо розпаслися, мов той бичок, саме на таких делікатних комісіях. Навіть зустріч Рікардо з Пумітою здається мені підлаштованою — точнісінько як і вибори в Ла-Ріоха. З навчанням на юридичному і складанням іспитів — те саме. Хлопчисько