Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

— Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки». Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей, вкритих сторічним порохом.

— Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green». Адже нема що малювати, все обгризене.

— Покину марити про Рафала.

— Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.

— Не купуватиму менший на розмір одяг.

— Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону», «подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.

— Обиратиму тільки потрібних людей (виняток — Евка).

Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».

— Що це так смердить? — почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.

— Як ти зайшла?

— Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?

— Весняне рагу! — понеслась я до кухні. — От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.

— Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. — Евка зазирнула до баняка. — Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.

— Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.

— Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.

— Знову витрати. А я хочу жити ощадно.

— Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».

— І про що ця книжка? — запитала я без тіні ентузіазму.

— Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?

Я заперечила.

— Уланську запіканку. Просто, що скажеш?

— Ти перевіряла на практиці?

— Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? — зацікавилася вона моїм списком.

— А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? — похвалилась я.

— Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?

— Покажи, — вхопила я аркуш. — «Замикатиму двері, принаймні на клямку».

— Чого ти так дивишся? Це не я.

— А газ?

— Я вже казала, що ні.

— Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, — я роззирнулася по кімнаті. — Бляха, він знову кудись запропав.

— Хто?

— Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.

— Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.

— Я тільки хочу йому подякувати.

— Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?

4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс «Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.

— Малинко!

— Рафале! — «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». — Привіт.

Тепер краще, війнуло Сибіром.

— Я вирішив спитати, що там у тебе?

— Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.

— Чудово. — «Невже легка заздрість?» — А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.

— А поза тим, як життя? — «І ким є та дебела?»

— Потроху. Не нарікаю.

— Ти з кимось зустрічаєшся? — ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»

— Важко сказати… — В його голосі я почула вагання. — Роблю спроби.

— Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.

— Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. — «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»

— Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. — «Нехай не вимахується».

— Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?

— З якою метою?

— Друзі повинні часом зустрічатися. — «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».

— Зараз гляну у свій графік… — «Старий трюк».

— Відколи це ти живеш за графіком? — здається, я почула іронію.

— З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.

— Як у тебе завтра з часом?

— Не дуже.

— Шкода, тоді іншим разом.

— Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.

— А що ти робиш по вівторках?

Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.

— Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.

— Ти й справді змінилася, — визнав він, не приховуючи подиву. — Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.

— Колись ти не вживав слова «розрив».

— Я хотів, щоб ти менше переживала.

— Звісно, — збрехала я. — З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?

— Але в новорічну ніч ти ревіла, — нагадав він.

— Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?

— На заручинах ти не плакала. — «Який спритний!»

— Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили справжнє, з Шампані.

— Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.

— Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.

— Він хоч має за що?

— Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія шпигуна, — пожартувала я. — А коли серйозно, то багато каяття, добрих намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п'ятнадцять років. Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті сауни.

— Ти мені казала, що він голий.

— І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?

— Ти плутаєш поняття, Малино, — заявив він тоном мудрагеля. — Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити. Інша річ контакти, матеріальний стан.

— А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? — холодно обірвала я його. — А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів зустрітись.

— Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому не потрібної злості…

— Який спритний! — не витримала Йолька. — Спочатку пропонує зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео та Джульєтти.

— Дай їй закінчити, — втрутилась Евка. — Що ти йому відповіла?

— Щоб зателефонував, коли буде певен.

— Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер залишається чекати.

— Чого чекати? — скипіла Евка. — Що він милостиво витягне «мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.