Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Дивно: взуття мертвого чоловіка. Шкарпетки. Білизна. Костюм так не вражав. Шкарпетки, сорочка, спідня білизна вже стали якимись примарними, збляклими, наче й вони померли разом із тим, хто їх одягав. Було гидко торкатися до всього цього, шукати на ньому монограми й фірмові етикетки.
А проте Равік швидко познаходив їх і повідрізував. Тоді згорнув одяг у клунок і також закопав за кілька кілометрів від ями з тілом — досить далеко, щоб не можна було знайти те й те одночасно.
Він поїхав далі і скоро натрапив на струмок. Зрізані етикетки він загорнув у папір. Тоді подер на дрібні клаптики записник Гааке й перешукав гаман. Там було дві банкноти по тисячі франків, квиток до Берліна, десять марок, кілька папірців з адресами й паспорт Гааке. Равік сховав до кишені французькі гроші. В кишенях костюма він знайшов ще кілька п’ятифранкових банкнот.
Якусь хвилю він дивився на квиток. Чудно було бачити напис: «До Берліна». Врешті він порвав квиток і кинув до купи клаптів. Паспорт Равік роздивлявся довго. Він був ще дійсний на три роки. Кортіло зберегти паспорт і пожити з ним. Йому як утікачеві цілком личив би німецький документ. Він би навіть не вагався, якби не було небезпеки, що викриється вбивство.
Він порвав паспорт і десятимаркову банкноту також. Ключі Гааке, револьвер і квитанцію з камери схову він поклав у кишеню. Може, доведеться забрати валізи з камери, щоб у Парижі не лишилося жодного сліду. Рахунок за готель він теж порвав.
Потім Равік усе спалив. Клапті матерії тліли поволі, але він завбачливо набрав газет, і врешті все перегоріло. Він змів попіл у струмок, тоді пильно оглянув машину, чи, бува, не лишилося десь кровд. Не знайшовши жодної плями, він ще добре вимив молоток та розсувний ключ і знов поскладав весь інструмент у багажник. Потім старанно вимив руки, дістав сигарету й закурив, сидячи біля машини.
Сонце навскіс просвічувало віття високих буків. Равік сидів і курив, відчуваючи в душі цілковиту порожнечу.
Коли він знов виїхав на дорогу, що вела до палацу, то раптом згадав Сибілу. Палац пишався в сяйві літнього ранку під вічним небом вісімнадцятого сторіччя. Равік згадав Сибілу і вперше за ці роки перестав опиратися тим спогадам, відганяти чи пересилювати їх. Раніше всі вони уривалися на тому дні, коли Гааке наказав привести Сибілу. Він пам’ятав той переляк, той нестямний жах, що проступав на її обличчі. Та картина заступила все інше. Більше він нічого не пригадував. Крім останнього: звістки, що Сибіла повісилася. Він ніколи не вірив у це, хоч самогубство було можливе, — але хто знав, що сталося перед ним? Щоразу, коли він думав про Сибілу, мозок його стискали спазми, пальці наче оберталися в пазурі, груди судомило, очі заступав кривавий туман, і його надовго опановувала безсила жадоба помсти.
Тепер він згадав про неї і раптом відчув, що голову не стискає болісний обруч і світ йому не заступає червоний туман. Щось розвіялося, мур заваливсь, закам’янілий образ моторошного жаху, що стояв у нього перед очима всі ці роки, ворухнувся й почав відтавати. Скривлені уста поволі стулилися, погляд став не такий застиглий, кров почала поволі припливати до білого, мов крейда, обличчя. Мертвої машкари страху вже не було, знов з’явилася Сибіла, яку він знав, яка жила з ним, ніжні груди якої він пестив, два роки з якою спливли, мов теплий літній вечір.
Поставали дні, вечори, немов іскри з якогось забутого багаття, що раптом заблисло десь далеко за обрієм. За'биті, замкнені, забризкані кров’ю двері його минулого зненацька легко й нечутно відчинилися, і за ними знов виявився квітучий сад, а не катівня гестапо.
Равік їхав уже більше як годину. Він не поспішав вертатися до Парижа. Зупинившись на мості через Сену за Сен-Жерменським палацом, він укинув у воду ключі та револьвер Гааке. Тоді відхилив верх машини й поїхав далі.
Над Францією стояв ясний ранок. Ніч майже забулася, ніби від неї спливло десятки років. Те, що сталося кілька годин тому, раптом відійшло вдалину, а те, що, здавалось, давно потонуло в пам’яті, якимось дивом наблизилось і вже не було відділене від нього проваллям.
Равік не розумів, що з ним діялося. Він сподівався спустошення, втоми, отупіння й відрази, думав, що буде мовчки виправдуватись, уп’ється, щоб забути все, сподівався чого завгодно, тільки не цього почуття полегшення й волі, наче з його минулого раптом спав величезний тягар. Він озирнувся навколо. Повз нього пропливав чудовий краєвид. Лави тополь радісно простягали вгору свої зелені смолоскипи, на полях квітли мак і волошки, із сільських пекарень долинав запах свіжого хліба, у школі в супроводі скрипки співали діти.
Про що він недавно думав, коли їхав цією дорогою? Зовсім недавно, кілька годин тому, хоч відтоді ніби минула ціла ВІЧНІСТЬ? Де ділася та скляна стіна, що немов відокремлювала його від світу? Розвіялась, як туман, коли здіймається сонце. Він знов дивився на дітей, що гралися на східцях перед будинками, на котів і собак, що грілися на сонці, на різнобарвну білизну, якою бавився вітерець, на коней, що паслись на луці. На моріжку так само стояла жінка з прищіпками в руках і розвішувала на довгій мотузці сорочки.' Він дивився на цей світ і, як ніколи за останні роки, почував себе його часткою. Щось розтануло в ньому, зм’якло, спалене поле зволожилось і зазеленіло, камінь з душі повільно скотився, й почала відновлюватись рівновага.
Він тихо сидів у машині, майже не зважуючись поворухнутися, щоб не злякати цього почуття. А воно росло й росло, струменіло й виблискувало, і він сидів принишклий, боячись до кінця повірити в нього, хоч і знав, що воно справді є. Він гадав, що тінь Гааке сидітиме поруч і не зводитиме з нього очей, а тим часом поряд із ним було саме лише його власне життя, що повернулось і лагідно дивилося на нього. Очі Сибіли, що всі ці роки, витріщені з жаху, мовчки й невблаганно оскаржували й вимагали помсти, тепер заплющилися, уста полагіднішали, підняті з ляку руки нарешті опустилися. Смерть Гааке зірвала з Сибілиного обличчя машкару смерті, воно на мить ожило, а тоді почало розпливатися. Тепер Сибіла нарешті заспокоїться, її образ відійде в минуле й більше ніколи не з’явиться, тополі та липи ласкаво поховають її, і залишиться тільки сонце, гудіння бджіл та спокійна, непереборна втома, наче він не спав кілька ночей поспіль і тепер або спатиме дуже довго, або
