Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
А може, вилізти й сказати водієві, що в «Озирисі» вже нікого немає? Ні, не можна. Чи відіслати його, заплативши наперед, з якимось дорученням? Наприклад, до Морозова. Равік вирвав з нотатника аркушик, написав на ньому записку, тоді порвав її і написав другу. Хай Морозов не чекає його в «Шехерезаді». Підписався він ім’ям, що перше спало йому на думку.
Раптом водій таксі ввімкнув мотор і рушив з місця. Равік визирнув з машини, але нічого не побачив. Невже Гааке сів туди, поки він'пи-сав записку? Він миттю ввімкнув першу’ швидкість, повернув за ріг і помчав за таксі. Крізь заднє скло не видно було нікого. Але Гааке міг сидіти в кутку. Нарешті він перегнав таксі. В темній кібіні нічого не можна було роздивитися. Він знову відстав, тоді наблизився до таксі майже впритул. Водій обернувся й вилаявсь:
— Гей ти, дурню! Хочеш мене притиснути до тротуару?
— У твоїй машині їде мій приятель.
— П’яна пико! — крикнув той. — Не бачиш, що машина порожня?
Тієї миті Равік і сам помітив, що лічильник таксі не ввімкнений. Він
рвучко обернув «тальбо» й помчав назад. Гааке стояв край тротуару й махав рукою:
— Алло, таксі!
Равік під’їхав до нього й загальмував.
— Таксі? — спитав Гааке.
— Ні. — Равік висунувся з вікна й гукнув: — Привіт!
Гааке, прищуливши очі, приглядався до нього.
— Що таке?
— Ми, здається, знайомі, — відповів Равік по-німецькому.
Гааке нахилився ближче, і з його обличчя зник вираз настороженості.
— Боже… пан фон… фон…
— Горн.
— Так! Справді! Пан фон Горн! Ну звичайно! Ото несподіванка! Де ви весь час були?
— У Парижі, а де ж. Сідайте. Я не знав, що ви приїхали.
— Я вам дзвонив кілька разів. Ви перебралися в інший готель?
— Ні. І далі мешкаю в «Принці Уельському». — Равік відчинив дверці. — Сідайте, я вас підвезу, и цій порі не так легко знайти таксі.
Гааке поставив ногу на приступку. Равік відчув його подих. Побачив червоне, розпашіле обличчя.
— «Принц Уельський»! — вигукнув Гааке. — Он воно що! «Принц Уельський»! А я дзвонив у готель «Ґеорґ П’ятий», хай йому біс. — Він голосно засміявся. — Там вас ніхто не знає. Тепер усе зрозуміло! Звичайно, «Принц Уельський»! Я переплутав. Не взяв із собою старого нотатника. Думав, що й так пам’ятатиму.
Равік не спускав з ока вхід до «Озириса». Ще якусь хвилину звідти ніхто не з’явиться. Дівчатам треба спершу переодягтися. Та однаково краще якомога швидше затягти Гааке в машину.
— Ви хотіли заскочити сюди? — по-приятельському спитав Гааке.
— Та думав. Але вже запізно. — Гааке гучно зітхнув.
— Правда, голубе. Я вийшов останній. Вони сказали, що закривають.
— Нічого. Однаково там у них нудно. Можна податися кудись-інде. Сідайте!
— А хіба ще десь відчинено?
— Аякже. У справжніх публічних домах тільки тепер і починається життя. А такі, як цей, — лише для туристів.
— Та невже? А я гадав… Цей наче теж непоганий.
— Та що ви! Є багато кращі. А це звичайнісінький бордель.
Равік кілька разів натиснув на педаль газу. Мотор то починав ревіти, то затихав. Равік добре розрахував: Гааке врешті заліз у машину і зручно вмостився на сидінні поряд із ним.
— Я дуже радий, що зустрів вас, — сказав він. — Справді радий.
Равік сягнув рукою понад ним і зачинив дверці.
— Я також радий.
— А все-таки тут цікаво! Повно голих дівчат. І як та поліція дозволяє таке! Мабуть, більшість із них хворі, еге ж?
— Можливо. В таких місцях, звичайно, ніколи немає певності.
Равік рушив з місця.
— А хіба є місця, де можна мати цілковиту певність? — Гааке відкусив кінчик сигари. — Не дуже хочеться вернутись додому з трипером. А з другого боку — живеш на світі лише один раз…
— Так, — погодився Равік і подав Гааке електричну запальничку.
— Куди ми їдемо?
— Може, почнемо з «Maison de rendez-vous»?[22]
— А що це таке?
— Дім, де дами з вищих кіл шукають пригод.
— Як? Справжні дами з вищих кіл?
— Авжеж. Жінки, в яких надто старі чоловіки. Жінки, в яких чоловіки нудні. Жінки, в яких чоловіки заробляють надто мало грошей.
— Але дозвольте… Не можуть же вони так просто… Як вони це влаштовують?
— Жінки приїздять туди на годину або на кілька годин. На коктейль чи на чашку чаю. Декотрих викликають по телефону. Звичайно, це не дім розпусти, як тут на Монмартрі. Я знаю одну чудову віллу, просто в Булонському лісі. У господині такий вигляд і такі манери, що хоч би й герцогині. Все надзвичайно вишукане, пристойне й елегантне.
Равік говорив поволі й спокійно, стримуючи подих. Він сам чув, що збився на тон гіда, та однаково силував себе говорити далі, щоб заспокоїтися. В руках у нього тремтіла кожна жилка, і він міцно стискав кермо машини, щоб угамувати те тремтіння.
— Ви здивуєтесь, коли побачите вже саме приміщення. Всі меблі одного стилю, килими й гобелени старовинні, вина вишукані, обслуговування прекрасне, ну й, звичайно, цілковита певність щодо жінок.
Гааке випустив за спущену шибку хмарку диму й обернувся до Равіка.
— Те. що ви кажете, хоч кого звабить, любий пане фон Горне. Одне тільки хочеться запитати: це ж, мабуть, недешево коштує?
— Уявіть собі, що зовсім дешево.
Гааке вдоволено й трохи збентежено захихотів.
— Залежно, що для кого дешево, а що дорого! Для нас, німців, із нашою дрібкою валюти…
Равік похитав головою.
— Я близько знайомий з господинею вілли, яка мені дечим зобов’язана. Вона прийме нас як почесних гостей. Ви приїдете туди як мій приятель, тому з вас, може, взагалі не візьміть ніяких грошей. Хіба невеликі чайові — а це буде менше, ніж ви платили в «Озирисі» за пляшку вина.
— Справді?
— Самі побачите.
Гааке вмостився зручніше.
— Чудово! Виходить, мені з біса пощастило. — Він усміхнувся до Равіка на весь рот. — А ви, бачу, великий знавець у цих справах. Мабуть, добру послугу зробили тій господині, що вона така до вас ласкава?
Равік обернувся і глянув йому просто у вічі.
— У тих, хто тримає такі будинки, часом бувають неприємності з владою. Невеличкі спроби шантажу. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Щеб пак! — Гааке на мить задумався. — То ви тут маєте такий великий вплив?
— Не дуже великий. Маю кілька приятелів у впливових колах.
— Це вже немало! Вони й нам би пригодилися. Може, побалакаємо колись про це?
— А чого ж, побалакаємо. Ви довго будете в Парижі?
Гааке засміявся.
— На лихо,
