Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Я сподіваюся, Роландо, що ще побачу вас до від’їзду.
— Авжеж, мадам.
— Ви дозволите залишити вам цей «арманьяк»? — звернулася вона до Равіка.
Він подякував їй. Мадам пішла, від голови до ніг світська дама.
Равік узяв пляшку й пересів до Роланди.
— Коли ти від’їздиш? — спитав він.
— Завтра після обіду, о четвертій годині сім хвилин.
— Я прийду попрощатися на вокзал.
— Ні, Равіку, не можна. Сьогодні ввечері прибуде мій наречений. Ми їхатимемо разом. Розумієш? Якщо ти прийдеш, він дуже здивується.
— Розумію.
— Ми вранці ще хочемо дещо купити й устигнути до від’їзду відіслати його. Сьогодні ввечері я перебираюся до готелю «Бельфорд». Там зручно, дешево й чисто.
— Твій наречений теж там зупиниться?
— Певне, що ні, — вражено мовила Роланда. — Ми ж іще не взяли шлюбу.
— Ай справді.
Равік знав, що Роланда не маніриться. Вона дотримувалася міщанської моралі, а чи працювати в пансіоні, чи в борделі, для неї було однаково. Вона сумлінно виконувала свою роботу, а тепер кидала її і поверталася назад у міщанське середовище, цілком пориваючи з тим світом, у якому досі жила. Таких поглядів дотримувалася більшість повій. Багато з них ставали зразковими дружинами. Проституцію вони вважали тяжким фахом, а не розпустою. Це їх рятувало від морального занепаду.
Роланда взяла пляшку з «арманьяком» і знов налила Равікові чарку. Тоді витягла з торбинки папірця.
— Якщо тобі колись треба буде виїхати з Парижа, то ось наша адреса. Приїзди, коли захочеш.
Равік перебіг очима адресу.
— Там двоє прізвищ, — мовила вона. — Перші два тижні я ще буду на своєму. А тоді візьму прізвище нареченого.
— Дякую, Роландо, — сказав Равік і сховав папірця. — Поки що я не маю наміру покидати Париж. А крім того, твій наречений напевне був би дуже здивований, якби я раптом звалився на вашу голову.
— Це ти кажеш тому, що я попросила тебе не приходити на вокзал? Але ж це зовсім інша річ. Я даю тобі адресу на той випадок, якби тобі треба було швидко виїхати з Парижа. Тільки для того.
Равік глянув на неї.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Равіку, — мовила вона, — ти втікач. А втікачам інколи буває скрутно. Добре знати наперед таке місце, де можна якийсь час пожити, не боячись поліції.
— Звідки ти знаєш, що я втікач?
— Знаю, тільки нікому не кажу. Бо нащо? Заховай адресу. І коли треба буде, приїзди. В нас ніхто ні про що не питає.
— Гаразд, Роландо. Дякую.
— Два дні тому сюди приходив один із поліції. Питав про якогось німця. Хотів знати, чи він не був у нас.
— Он як? — насторожено мовив Равік.
— Так. Коли ти заходив до нас останнього разу, він тут був. Ти, мабуть, не пригадуєш. Такий товстий, лисий. Він сидів з Івонною і Клер. Той чоловік з поліції питав, чи німець заходив до нас і хто ще тоді був тут.
— Не маю уявлення, — сказав Равік.
— Ти, певне, не звернув на нього уваги. Звичайно, я не сказала, що ти того вечора на хвилину забігав до нас.
Равік кивнув головою.
— Так краще, — мовила вона. — А то дай їм тільки за що зачепитись, і почнуть питати паспортів у невинних людей.
— Авжеж. А він не казав, навіщо йому той німець?
Роланда знизала плечима.
— Ні. І нам байдуже. Я йому сказала, що тут нікого не було. Це в нас давнє правило. Ми ніколи нічого не знаємо. Так краще. Та й він, видно, не вельми його дошукувався.
— Справді?
Роланда всміхнулася.
— Равіку, багатьом французам байдуже, що сталося з якимось там німецьким туристом. У нас свого клопоту доволі. — Вона підвелася. — Ну, мені вже пора йти. Прощавай, Равіку.
— Прощавай, Роландо. Без тебе тут буде не те. Вона всміхнулася.
— Може, зразу й не те. Але потім усе налагодиться.
Вона пішла прощатися з дівчатами й дорогою знов оглянула касу, крісла й столики. То були корисні подарунки. Подумки вона їх бачила вже у своїй кав’ярні. Особливо касу, що була для неї втіленням прибутку, надійності, домівки й достатку. Роланда хвилину повагалась і таки не втрималася: дістала з торбинки кілька монет, поклала їх біля блискучого апарату й натиснула на клавіші. Апарат захурчав, показуючи два франки п’ятдесят сантимів, шухлядка відчинилася, і Роланда, щасливо, мов дитина, всміхаючись, поклала в неї гроші, які сама собі заплатила.
Дівчата зацікавлено підійшли ближче й оточили касу, Роланда знов натиснула на клавіші. Один франк сімдесят п’ять сантимів.
— А що у вас можна отримати за один франк сімдесят п’ять сантимів? — спитала Маргарита, яку звичайно прозивали Кобилою.
Роланда подумала.
— Чарку «дюбоне» і дві «перно».
— А скільки коштує чарка «амер пікон» і кухоль пива?
— Сімдесят сантимів.
Роланда знов натиснула на клавіші. Нуль франків сімдесят сантимів.
— Дешево, — сказала Кобила.
— У нас усе повинне бути дешевше, ніж у Парижі, — пояснила Роланда.
Дівчата присунули крісла до мармурового столика й обережно посідали. Вони пригладили свої вечірні сукні й раптом стали гостями майбутньої Роландиної кав’ярні.
— Мадам Роландо, дайте нам, будь ласка, три чашки чаю з англійським бісквітом, — сказала Дезі, тендітна білява дівчина, що мала особливий успіх у одружених чоловіків.
— Сім франків вісімдесят сантимів. — Роланда вибила названу суму. — На жаль, англійський бісквіт дуже дорогий.
Кобила сиділа біля другого столика. Хвилину подумавши, вона підвела голову.
— Мені дві пляшки «помері», — переможно мовила вона. Маргарита любила Роланду й хотіла справити їй приємність.
— Дев’яносто франків. У нас дуже добрий «помері».
— І чотири чарки коньяку! — вигукнула Кобила. — В мене сьогодні іменини.
— Чотири франки сорок сантимів. — Каса знов захурчала.
— І чотири кави з безе.
— Сто п’ять франків вісімдесят сантимів.
Кобила захоплено дивилася на Роланду. Більше вона нічого не могла придумати.
Дівчата з’юрмилися навколо каси.
— І скільки ви наторгували, мадам Роландо?
Роланда показала стрічку з вибитими цифрами.
— Сто п’ять франків вісімдесят сантимів.
— А скільки чистого прибутку?
— Близько тридцяти франків. Усе на шампанському. На ньому найбільше заробляють.
— Непогано, — мовила Кобила. — їй-богу, непогано. Нехай вам завжди так щастить!
Роланда вернулася до Равіка. Очі в неї сяяли, як вони можуть сяяти тільки в закоханих або в комерсантів, коли їм щастить.
— Прощавай, Равіку. І не забудь, що я тобі казала.
— Не забуду.
