Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Якоїсь миті я зрозумів, що погляд, який я відчував майже всю дорогу, наблизився таки нівроку. Тим часом я, як звичайний пасажир останнього автобуса, думаю, що вона зараз виходить і що її просто хилитає від «комфорту», з яким ми всі їдемо, роблю невеличкий крок убік, неначе пропускаю її до дверей. Тоді дівчина знов наближається до мене.

– Я хочу від тебе дітей, – каже вона.

Ця заява мене виносить так, що я не до кінця розумію, що від мене хочуть, і говорю те, що має сказати кожен свідомий пасажир автобуса:

– Ні, я зараз не виходжу, – при тому я роблю ще один, але вже більший крок убік, майже сідаючи водієві на руки.

Дівчина здивовано глянула на мене й робить крок назустріч. На моє щастя, водій зупинив, і я вискочив у двері, а вона дивилася на мене у вікно тим самим поглядом. Тут, на вулиці, за зачиненими дверима, я відчував себе більш захищеним, ніж у автобусі. Дівчина поїхала далі, а я так і стояв не на своїй зупинці з думками, що від мене від’їжджає останній автобус. Та мені все ж таки пощастило: до мого будинку залишалося не так і багато – кілометрів три щонайбільше.

У школі нам казали, що вечірні прогулянки корисні для здорового сну. І я, згадавши настанови вчителів, рушив додому. По дорозі, звісно ж, думав про те, що сталось, і про те, що, слава всім святим, не сталось.

Сон і справді був міцним. Мені снилося, ніби я лежу серед червоних маків, у степу, а над моєю головою літають пташки – як утілення чогось дорогого. І одна з них була вона – та, що збирала пазли.

– Треба завтра зняти афіші з поїзда. Зробиш?

– О’кей, – погодивсь я.

– Час і номер вагона скину ввечері на телефон.

– О’кей.

Увечері я отримав повідомлення: «Потяг Житомир – Харків, прибуває о 9.44, вагон десятий. Провідник – Руслан. Напиши, коли отримаєш sms». Я відповів.

Наступного дня я прокинувся о восьмій ранку. О такій порі мені взагалі важко прокидатись. Я люблю поспати години до десятої. Але ж була домовленість, і я поїхав на залізничний вокзал. Моя поїздка нічим не відрізнялася від попередніх, окрім хіба того, що їхав я електричкою метро, що роблю дуже рідко. Раз, максимум два на квартал.

Метро – унікальне місце. Тут можна провести весь день за вартість одного жетона, вигідно купити собі різний побутовий дріб’язок і тут-таки вигідно його перепродати, послухати музику – від гітарного акустичного соло до електронної скрипки, не кажучи вже про солоспіви людей, які не знають і навіть не підозрюють про існування телешоу на зразок «Як стати зіркою?».

В електричці я читав книгу, намагаючися не підводити очей на пасажирів. Доїхав нормально. Вийшов на зупинці «Південний вокзал» і попрямував до третьої платформи, куди мав прибути потяг. Я йшов південним тунелем, підпертим колонами, під однією з яких стояло шестеро ментів із собакою.

– Ваші документи, – звернувся один із них до мене.

– Добрий день, – кажу. – А в чому справа?

– Перевірка документів.

– А якщо в мене їх нема, то що, ви повезете мене у відділок на з’ясування особи? – саркастично спитав я. – Тоді й ви свої покажіть.

Після цього я почав порпатись у наплічнику, а він тицьнув мені в обличчя «корочку» мента. Капітан…

– Сідай, – сказав він мені.

– Куди?

– Під стовп, ось сюди, – показав капітан пальцем.

Повз нас проходили люди й зацікавлено дивились цю короткометражку. До мене підійшов собака на повідку. Це був цуцик чорного кольору, який у майбутньому мав стати величезним собайлом. Мене попросили розстебнути рюкзак. Я розстебнув. Цуцик опустив очі, та мені все ж таки вдалося їх розгледіти. Вони були скляні, червоні, з туманом і нагадували два озера пізньої осені, коли сонце вже не виглядає з-за хмар, а землю огортає сірість і морок. Цуцик засунув ніс, а потім і голову в мій наплічник. Я насторожився. У ментів явно піднявся настрій. Вони зазирали через голови один одного в рюкзак, а капітан, який мене зупинив, уже тішився своєю інтуїцією. Та раптом цуцик висунув голову з рюкзака й заходився обнюхувати його ззовні. Оскільки ця процедура зі мною проходила не вперше, я сидів і навіть не намагався встати. Потім цуцик підійшов до мене справа й обнюхав мій правий бік, те саме він повторив і з лівого боку.

– Можеш іти, – якось не дуже весело сказав капітан.

– А мої документи вам уже не потрібні?

– Ні. Іди вже, – буркнув вокзальний міліціонер і розвернувся до своїх з таким поглядом, наче він побився з ними об заклад, що в мене є бодай якась наркота, і програв.

Уся ця процедура, скажу я вам, не дуже приємна. Вона мене трохи роздратувала. Я вийшов на платформу й завтикав на голубів, які поважно ходили між людей по асфальту, так, наче зустрічають своїх друзів-голубів із Житомира.

Поїзд запізнився на двадцять хвилин. Я навіть встиг змерзнути й трохи від того почервоніти й посиніти водночас. Нарешті афіші були в мене. Я подякував провідникові й почимчикував на привокзальний майдан, бо в мене були ще деякі справи.

Я вже майже дійшов туди, куди було треба, як почув десь із правого вуха: «Можна вас». Я не озирнувся. Я ніколи не озираюсь. Як правило, із того нічого гарного не виходить. «Юначе!» – почув я знову голос справа. Тоді я сповільнив ходу, хоч і не зупинився. Мені все це не сподобалося, до того ж, я був упевнений, що кликали саме мене. І тут мене схопили за рукав. Я висмикнув руку й глянув на того, хто це зробив. Переді мною був той самий капітан міліції, який зупиняв мене тридцять хвилин тому.

– Хочете ще раз перевірити мої документи?

– Ні, хочемо повторити процедуру обшуку.

– А вам не здається, що це вже занадто? – трохи обурено запитав я.

– Ні, не здається. Давай, хлопці, – сказав він своїм бійцям, і ті знову пустили на мене собаку. До речі, того самого. Мої слова про понятих капітан сприйняв як образу.

– Сильно розумний чи що! – визвірився він і показав мені вже інший стовп.

– Капітан!..

– Товаришу капітан, – перебив він мене, – інакше це буде неповага до правоохоронних органів. А через відсутність документів і так будеш сидіти три доби з циганами. Ми тільки вчора взяли нових.

– Слухайте, –