Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
Поки я випасав терапевта, випасли мене. Це були найкращі створіння світу – два собайли, та такі худющі, що виднілися тільки їхні носи та хвости. Кожен із них був розміром приблизно з німецьку вівчарку. У них були добрі очі й кумедні вуха – в одного майже «на стрьомі», а в іншого – майже на морді (це я про вуха). Оскільки, крім їхніх очей, я побачив ще й їхні ребра, у мене виникло непідвладне бажання нагодувати їх. Звісно, я їм одразу дав імена – Шобік і Барик. До вибору імені слід завжди підходити відповідально: як корабель назвеш, так він і попливе. Я вибрав для них добрі і якісь дебільні імена, зрештою, такі, як я сам. Прикипівши до їхніх очей, я не міг відірвати від них погляду й переживав те, що вони переживали зараз і вже кілька років поспіль.
Нарешті на мене зійшло: «Дурень! Поки ти на них дивишся, вони можуть з голоду померти». Тоді я зірвався з місця й побіг до лотка в поліклініці, де продавали просто котлети, котлети в тісті, просто сосиски, сосиски в тісті, просто полуницю, полуницю в тісті і, за логікою, мали продавати ще й просто тісто.
– Який дивний асортимент, – випалив я продавщиці.
– Що тебе дивує? Сосиски в поліклініці?
– Сосиски? – перепитав я.
Моя районна поліклініка нічим не відрізняється від інших районних поліклінік міста, радянського, ну, максимум – раннього пострадянського типу, зі своєю особливою аурою: запахом ліків, старих людей і дешевих парфумів медсестер-практиканток. Оті булочки з отрутою всередині – невідомого походження котлети й ще більш таємничі сосиски – там продавали завжди. А от наявність у поліклініці полуниць мене здивувала.
– Та ні, мене дивує ваш фрукт, – сказав я.
«Сука-фрукт», – почулось у мене за спиною. Це були двоє малолітніх хлопців. – «Сука-фрукт», – повторили вони знову й почали тихенько хіхікати собі в долоні, так, наче насрали мені під двері.
– Це моя власна полуниця, – гордо промовила продавщиця в блакитно-помаранчевому фартусі.
– З городу?
– Ні, з теплиці, – трохи тихіше відповіла та.
Урешті, я згадав про голодних собак і взяв їм просто котлет, тобто без тіста. Вийшов на вулицю. Собайлів уже там не було. Не дочекавшися мене, вони кудись побігли.
Надворі почав накрапати дощ. Погода нагадувала туманний Альбіон. З рюкзаком на плечах і котлетами в руках я подався за тими найкращими у світі створіннями. «Шобік! Барик! – кричав я їм услід. – Шобік, Барик… мать вашу… куди ви? А котлети? Покуштуйте, вони смачні… мабуть…» Поки я біг за ними, у моїй голові промайнула думка: а може, вони тікають саме від цих котлет, може, їм уже таке купували? Якісь дебільні думки! Вони завжди мене переслідують. Я свиснув. Собаки зупинилися й озирнулися. За інерцією я добіг до них. Місія була виконана. Я трохи підсолодив життя цим двом бідолахам, і ми всі троє були задоволені.
З відчуттям виконаного обов’язку я пішов шукати туалет, щоб вимити руки від котлетного жиру, і потрапив просто в радянські хороми 1970-х. «Твою мать… Як можна сідати на такі товчки?» – подумав я, намилюючи руки змилком господарчого мила. Вийшовши з туалету, я купив вологі серветки, щоб позбутися запаху господарчого мила й «совка».
За мить я знову зайняв позицію під поліклінікою і продовжив випасати терапевта. Наближалася година прийому, а лікарки все не було.
«Що за лайно! Де ж тебе чортяка носить?» – лайнувся подумки я й тут-таки одразу побачив лікарку.
– Доброго дня! – підійшов я до неї.
– Доброго.
– Вибачте, що я вас на вулиці сіпаю, але у вас там черга з кілометр, а в мене зовсім немає часу.
– Так ти ж на лікарняному. Куди тобі поспішати? – логічно спитала терапевт.
– М-м… – зам’явсь я. – Ну, я молодий… у мене завжди є справи.
– А в мене, думаєш, нема? Я ж не поспішаю.
– Ну, ви ж на роботу йдете. А хто поспішає на роботу?
– Таки да, – сказала терапевт, продовжуючи йти до входу в поліклініку.
– У мене до вас така справа… – почав я.
Коли я виклав їй свій план, вона несхвально похитала головою, після чого я вистрелив уже заготовленими фактами. Відповідь була аналогічна. Навіть моє напружене тертя лоба не подіяло, навіть мої штучні хворі очі ніяк не вплинули на її рішення. Не лікар, а просто якась Маргарет Тетчер, залізна леді районної поліклініки, леді зі сталевими нервами й холодним серцем, таким, яке має бути у всіх лікарів, навіть у терапевтів.
Коридор моєї районної поліклініки теж ніяк не відрізнявся від коридорів інших районних поліклінік: прохід із глухим кутом, по боках двері, що вели в кабінети, і юрба біля кожного з них. У цьому місці люди завжди ставлять два питання: «Хто останній?» та «А туди всі?». У відповідь на перше питання можна почути або «Я», або «Не останній, а крайній». Відповідь на друге питання ще ніколи нікого не тішила: «Звісно ж, бл…дь, усі».
Словом, я підпер стіну спиною і став чекати своєї черги. Без черги до кабінету троє лікарів зайшли зі своїми «блатними» хворими. Тому я був уже десятим. Мої плани накривалися мідним тазом. За годину я був уже не останнім у черзі, бо за мною примостилась якась жінка. Люди снували туди-сюди. Мені здавалося, що я перебуваю всередині молекули, а всі довкола – атоми, які хаотично рухаються, здебільшого займаючися таким собі «бігом на місці».
Черга просувалася дуже повільно. Пройшло вже дві з лишком години. Мій дах потроху їхав, а атоми все рухались і рухались у невідомому навіть для себе напрямку. Жінка за мною постійно кашляла.
– Може, вам барбариску дати? – спитала в тієї якась бабуся.
– Ні, ні, кхе-кхе-кхе… дякую.
– Та, може, усе ж таки треба? – почулось з іншого кінця коридору.
До речі, у тому ж таки кінці коридору вже дві з лишком години, не рухаючися, стояла жінка з перекошеним носом і перекошеними в той самий бік губами. Вона пропускала перед собою абсолютно всіх, точніше, усі заходили, а її не пускали, мовляв, «зачекайте, зайнято». Можна було подумати, що там туалет.
