Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Читаємо онлайн Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
роботі й не змогла вирватись. Якось усе не дуже романтично й холодно, розумієш, – звернувся він до мене, ковтнув пива й почухав свою густу чорну бороду.

– А чому ти зараз сидиш зі мною, а не з нею?

– Ну, типу, поради від тебе чекаю. Може, підкажеш, як діяти… хоч щось поясниш.

– Друже, – почав я й ковтнув пива, – зрозумій: найкращий порадник – твоє серце, твій внутрішній голос. Ти багато читаєш, дивишся фільми, більшість із яких створені за мотивами книг, і міг уже давно взяти з них якусь свою правду… Там дійсно це є. Я, звісно, радий, що ти звернувся до мене. Але ти повинен розуміти, що я – наче гітара без струн, тобто я є, а музики нема. Я сиджу тут, а порадити нічого не зможу, – я глянув на небо. Душі померлих художників знову порозливали фарби й подекуди навіть попрацювали пензлями, створивши над нами невимовної краси картину.

– Старий, – сказав я, – життя – річ слизька, як змія. Там, на природі, ти мав шанс розв’язати всі питання. А оскільки ти цього не зробив, значить, тобі й не треба цього робити. Щось там, усередині, зупинило тебе… щось спрямувало ваші дороги паралельно, а не перпендикулярно, – я задумався, бо з геометрією в мене завжди були проблеми. – Я зичу тобі щастя. І все ж таки раджу взяти квітку, краще купу квітів, словом, букет, і зустріти її якось з роботи, так, щоб це було для неї несподівано. Хочеш, я тобі допоможу? Може, коли стрінуться ваші погляди, душі знайдуть енергетичний зв’язок, схожий на той, що був між вами на природі. А якщо ні, тоді не порушуй цього питання ніколи, – сказав я йому, наче одружуючись із кимось.

– Може, – сухо відповів мені Р. і допив своє пиво.

– Подумай, друже… Знаєш, одна з моїх колишніх, коли я їй заявив, що вже не можу бути з нею, сказала мені, що гратися з людьми не можна – це боляче. Я тоді не все зрозумів… Не грайся з людьми. Або роби щось, або не роби. Будь і надалі другом. Читай книги. Дивися фільми. Пий і живи, насолоджуйся життям так, як робив це раніше.

– О’кей. Дякую.

– Не дякуй. Нема за що. Я ж нічого не зробив. Пішли краще по пиву візьмемо.

Ми зістрибнули з паркану й рушили до найближчого магазину, у якому продавався алкоголь. Потім ми говорили про жінок, потім про мене, потім знов про жінок, а насамкінець узяли ще по пляшці світлого. Дорогою додому я дививсь у вікно. Ми проїжджали повз недобудовані споруди, повз старий-новий автовокзал. Автобуси, наче рукави, вбирали в себе людей і зігрівали від прохолодного харківського вечора. Я їхав в одному з таких, тільки місцевих, утішаючися миттю й життям. Завтра мені не треба було вставати й іти в офіс на дев’яту, завтра був вихідний.

Ми проїхали проспектом, я вийшов на своїй зупинці, де стояла купка п’яних молодиків і голосно матюкалась. Якась бабця, стара як світ, продавала насіння. Місяць біг за мною, освітлюючи дорогу додому. Я думав про Н. і Р. За якийсь час вони все ж таки стрілись і знов говорили про кіно й про книги. Так, наче й не їздили на природу, так, наче й не купалися в одній воді, так, наче й не було в них тієї миттєвої туги.

16

Тижні, як вагони транзитного поїзда, пролітали повз мене. Я не встигав навіть доторкнутися до них. До того ж, це було небезпечно – могло підхопити. Я пив каву й сидів в офісі, придивляючися до студентів автодорожнього університету, серед яких було багато гарненьких дівчат. Улітку їхні спідниці чи сарафани здіймав вітер, наче вітрила кораблів. Узимку вітер обганяв їх, торкаючися шуб і толстовок, наче болідів на трасі перегонів «Формули-1». Вони ходили на перервах за пивом і їжею, курили й плювали на землю. «Майбутні майстри автомобільної справи», – зринало в мене в голові щоразу, коли новий плювок опинявся на затертому асфальті. Якось я задивився на одну доволі вродливу дівчину в зелено-червоному сарафані, яка курила довгу сигарету й жваво спілкувалась зі своєю подругою. У неї було струнке, наче викарбуване, тіло, довгі ноги й чорне коротке волосся. Сигарети вона курила одну за одною, мабуть, розмова була не найприємніша. Я почав мріяти. «Ось вона в синьому чи помаранчевому комбінезоні на одній зі станцій технічного обслуговування Харкова. З ключем на двадцять-вісімнадцять лежить під вантажівкою й викручує гайки для заміни ходової, а над нею нависає старий чоловік, якого в гаражі всі називають Степановичем, і щось їй нервово розповідає про погані дороги та даїшників, жестикулюючи чорними від мазуту й життя руками. Вона киває головою й щось каже йому у відповідь, знімаючи важкі деталі вантажівки. Так проходять роки її кар’єри. Потім вона стає менеджером цієї станції, її помічає постійний клієнт на дорогій тачці – життя вдалося! Головне – тримати марку. Головне – з усім погоджуватися. Головне – бути головною, так, як зараз під час розмови з подругою. Бути вовком, а не вівцею».

– Привіт! – Долинуло зі слухавки.

– Привіт, – відповів я насторожено.

– Треба зустрітись.

– Ну, це не проблема. А ти хто?

– Я – Гарік. Твій старий кент.

– У мене ніколи не було кентів на ім’я Гарік.

– Ну ти даєш, старий! Я – Гарік. Гарік я. Ну, низенький такий.

– Ти мене ні з ким не плутаєш, Гаріку?

– Ну ти чудило. Ми з тобою познайомились у барі… кілька днів тому… Пам’ятаєш? Згадав?..

– А, Гарік… Йо, як я міг забути? – Я згадав, як сидів нещодавно в барі й насолоджувався кавою й алкоголем. Але Гаріка не згадав.

– Ну от. Давай зустрінемося сьогодні, – жваво запропонував він.

– Давай.

Ми домовилися про час і місце. День офісного життя добіг кінця. Я накинув наплічник і вийшов, зазначивши час: 18.01. На зустріч я прийшов раніше й став випасати свого «старого друга» дводенної чи триденної давності. Про нього я знав тільки те, що він невисокий на зріст і що його звати Гарік. Подумки я почав давати ім’я Гарік усім, хто проходив повз чи підходив до мене. Але воно нікому не підходило. Небо без сонця було похмуре й незатишне. Сірість з’їдала кожного, хто ходив під ним, а тих, хто ходив під наркотою, сірість не чіпала. Вони були в ньому, ходили майданом так, наче не торкалися бруківки, так, наче не ступали по землі, якою ступали інші. Нарешті підійшов пацан із посмішкою на все обличчя.

– Старий! – крикнув він.

Відгуки про книгу Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: