Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
– Там «пльф брмк», – сказала вона.
– Шо, шо? – перепитав пацан.
– Там баба, – сказала та хриплим прокуреним голосом.
– І шо? – відповів той і зайшов у кабінет.
Ну, звісно ж, його пустили. У кабінет не пускали тільки бідолашну жіночку, яка стояла дві з лишком години і, мабуть, нічого собі не думала, бо інакше вона б уже давно сиділа на лавці біля свого під’їзду й пила б зі своїм корефаном дешеву горілку. Аж раптом кашель за мною стих. «Блін, чи померла?» – мене аж сіпонуло. Озираюсь – ні, вона була жива-здорова й розмовляла по мобільному телефону… й зовсім не кашляла. Розмовляла хвилин десять-п’ятнадцять без жодного тобі «кхе-кхе-кхе».
«Жесть… – подумав я, продовжуючи свою гру в Snake на чорно-білому телефоні. – Це вона що, кашляла для того, щоб її пустили до лікаря без черги?» Не знаю як, чи то так уже мене захопила змійка, чи хтось пішов з черги, але я раптом став «наступним» до терапевта. Зайшов до кабінету. Знову привітався. Лікарка посміхнулась:
– Як почуваєшся?
– Погано, – відповів я й спробував шморкнути.
– Погано, що не встиг на свої молоді справи? – з іронічною посмішкою спитала вона.
– Та ні. Здоров’я підводить. Щось у грудях… наче якийсь клубок стоїть.
– Ну, тепер ти вже не на лікарняному, ліки приймати не треба, тож можна випити й змочити свій клубок, – ще з більш помітною іронією відповіла вона й виписала мене.
– А я ваші ліки й не пив.
– Чому? – здивувалася терапевт.
– Хочу жити довше, ніж ті, що стоять у вас під дверима.
– Дивна думка.
– Моя думка.
Так я закінчив нашу розмову, попрощався й вийшов з кабінету, а потім і з поліклініки. На порозі мене зустріли мої нові друзі – Шобік і Барик. Ми посміхнулись одне одному, і я рушив прямісінько в центр міста. Я не був у районній поліклініці років п’ять. І ще б п’ятдесят там не з’являтись.
11Серпень уже передавав естафетну паличку вересню. Той навіював усім свої настрої: школи, університети, роботу й осінній секс. Підземка поступово починала сповнюватися природним для неї запахом людського поту, змішаним із ароматами дешевих парфумів та дезодорантів. Я знов повернувся до свого офісного життя з шостої до дев’ятої. Грав у Boxhead, пив каву. Інколи їздив у відрядження, які щоразу напружували мене все більше й більше. Узагалі, якщо порахувати, то в мене було десь сорок п’ять відряджень. З усіх мені сподобалося лиш одне, коли я півдня просидів на березі Дніпра, попиваючи сік і думаючи про Марію. І річка гарна, і місто незвичайне – довжелезне й вузьке. На мапі це виглядає доволі кумедно.
Якось до мене приїхав двоюрідний брат. Він був кремезний, завжди коротко стрижений, але добрий і смішний. Зазвичай я сміявся з нього, він із мене, а обидва ми вдавали, буцімто сміємося з якоїсь ситуації. Живе він у Миколаївській області на березі Південного Бугу, де в дитинстві влітку я провів багато часу.
Пам’ятаю, на тому березі, де був пляж, росла верба, торкаючися своїми гілками води, наче язики полум’я – повітря. Євген, так звали мого двоюрідного брата, поселився в мене на пару тижнів. У мене тоді було дві роботи, і вдома я бував рідко. Тож мене це влаштовувало. Серед своїх друзів я називав його Женя-Боксел, тобто боксер. Чому саме боксел? Справа в тому, що він кілька місяців займався боксом. Якось його поставили на нерівний бій, і суперник добряче зацідив йому в око. Після цього Женя одразу ж кинув бокс. Отаке от завершення кар’єри. І я жартома назвав Женю «Боксел», щоб було чим крити, коли він починав з мене кепкувати.
Він навчався в одному з харківських вишів на заочному й приїздив тільки на сесію. Удома він працював на Південно-Українській АЕС інженером зв’язку, мав там непогані гроші й купу пригод, більшість із яких була вигадана. Якось у суботу ми вийшли з дому разом. Було близько дванадцятої дня. Я їхав на роботу, він – на навчання.
– Зараз, мабуть, автобуси забиті, – почав він. – Хоч сьогодні ж субота.
– Угу.
– Хоч автобус по цьому маршруту ніколи не буває порожній, – додав він.
– Угу, – повторив я.
– О, дивися, наш на зупинці стоїть! – тицьнувши в напрямку зупинки, крикнув він.
– Та забий… Зара я куплю дещо й підемо на автобус. Не переживай, на наступний ми точно встигнемо.
Я купив необхідні речі, і ми стали перші в черзі.
– Треба було таки підбігти, – почав буркотіти Женя-Боксел. – Автобус порожній поїхав.
– Та ладно тобі. Вони зараз усі порожні їздять. Субота ж, обід, – розвів я руками, намагаючись якось виправдатися. – Тільки якщо мамочки молоді зі своїми чадами в цирк не їхатимуть.
– Так це ж не по дорозі!
– Але я це бачив не раз.
Автобуса не було хвилин п’ятнадцять, і за нами вишикувалася черга. Десь так із два десятки чоловік.
– Ого! Ми попали, – продовжував бурчати Боксел.
– Та ладно тобі… Ось і автобус.
Автобус зупинився якраз коло нас. Ми зайшли. Вільних місць не було. Майданчик біля задніх дверей був забитий, тож ми стали посередині. Як завжди, поруч хтось смердів. І зовсім не тому, що «пускав голубів», а тому що в багатьох людей є така звичка – не дружити з водою. Усі ті два десятки, що стояли за нами, зайшли в автобус.
«Автобус не гумовий», – долетіло із задніх дверей. «Ага, – подумав кожен пасажир, – тепер ми знаємо найслабшого: у нього розкачана проблемами, наче шляховим котком асфальт, нервова система». У відповідь на крики водій відчинив задні двері, і до автобуса з розбігу вскочило троє спортсменів у синьо-червоних спортивних костюмах, білих кросівках і з величезними спортивними сумками чорного кольору з червоно-білими смугами. Хлопці, засапавшися від пробіжки, передали за проїзд, а один із них ще й чхнув випадково на того, хто кричав про особливості гумової оболонки автобуса. Після того ніхто не говорив, зберігаючи в салоні автобуса повітря, бо вікна не відкривались. Усі, крім Боксела.
– Блін, треба було їхати попереднім. Я б уже до універу під’їжджав.
– Ну, бач як воно. По ходу, у цирку нова програма, – почав я виправдовуватися знов.
– Угу, – сказав брат, сміючись, – з ведмедями.
– Угу. З білими, на великах, – почав я розвивати тему й сміятися на весь автобус, забираючи в жінок та дітей останні нерівномірно використані декалітри