Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Січовики розосередилися — одна частина повинна була обійти з лівого флангу, там був зручний доступ, що давав змогу оточити позиції гетьманців. Але більшість повинна була піти в лобову атаку, відволікаючи на себе основні сили супротивника. Зашаруділи шинелі, заблищали багнети, захрипіли коні.
Коновалець стояв біля шеренги солдатів, окидав їх поглядом, намагаючись побачити обличчя.
— Я знаю, що сьогодні не всі повернуться з цього бою. Брехати не буду. Не хочу говорити пишномовних слів, щоб не видаватися безглуздим. Померти — страшно. І мені теж. Я також іду в бій і не відаю про свою долю. Але я розумію, що кожен день нашої боротьби наближає той час, коли наші діти побачать країну вільною. Чи є щось важливіше, ніж Батьківщина? Що ще можна любити так міцно, як Батьківщину? За кого можна віддати своє життя, знаючи, що це недарма? Живе в моєму серці Україна, нехай вона живе й у ваших серцях. Недаремно, браття, ми боремося, недаремно! — на останніх словах Євген Михайлович підвищив тон.
Його окрик злився з потужним: «Слава, слава, слава!» Січовики вишикувалися, пішли строєм, а потім стали в шеренгу. Вони прямували вперед, немов потік річки, що вийшов з берегів. Сотня солдатів, дві сотні очей, дві сотні рук і дві сотні ніг. Крок, ще крок. Можна було почути, як їхні серця б’ються в унісон, ніби барабанний дріб. Крок, ще крок. Вони спускалися з пагорба в долину і йшли на село рваною лінією. Жовте місячне світіння відблискувало на їхніх австрійських касках. Виставили багнети, підняли високі гвинтівки, оголили шаблі. Ще трохи, ще…
Але несподівано, як буває тільки під час бою, застрочив ворожий кулемет, і одразу три українці впали на сніг. І тоді, піднявши руку, зробивши вдих, закричав Коновалець: «За Україну!» Закричав так голосно, як тільки може людина, і його крик розлетівся по всій околиці гучніше за всі вибухи.
«За-за-за-а-а-а-а-а», — відгукнулося військо. І тоді помчали січовики вперед, скорочуючи відстань до ворога. Одразу ж гримнув гарматний постріл — і сніг, земля, метал злетіли в повітря. Ворожий кулемет замовк. Солдати кинулися вперед, зав’язалася стрілянина. Ще один вибух. Ще. Хрипкий крик. Глибокий стогін.
Євген Михайлович біг першим, іноді провалюючись по коліно в сніг, та одразу ж вивільнявся, підстрибував і продовжував рух. Зимовий вітер знову взявся тріпати його за щоки, а потім холодний подих торкався крижаними губами колишнього чотаря австрійської армії. Але у нього теж був вітер! Вітер його душі гнав на позиції ворога командувача військ Директорії, наповненого таким же поривом — громити все перед собою.
— Слава, слава, — кричав Євген Михайлович.
— Слава-а-а-а, — підхоплювали його бійці.
Хто може встояти перед бурхливим морем? Хто бачив дев’ятий вал і залишився живим? Хто зміг перемогти бурю і втихомирити її? Ніхто. Як ніхто не міг зупинити українські війська, що обрушилися на позиції російських добровольців. Поодинокі постріли лунали з боку оборонців, та вони вже нічого не могли вдіяти. Зав’язався рукопашний бій. Кілька січовиків моментально впали, дехто скрикнув. Кілька сотень солдатів зчепилися в ближньому бою.
Євген Михайлович побачив попереду чорні смуги на снігу — злегка поглиблений окоп, — противник, як міг, вгризався в землю. Звідти велася кулеметна стрільба, і кілька куль пролетіло повз нього. На мить Коновалець завмер, розвернувся, щоб пошукати когось зі своїх підлеглих, — і куля зачепила його ліву руку. Він сіпнувся з несподіванки і присів. Друга куля просвистіла над ним. «Оце так, смерть збирає свою подать. Та тільки не зараз, не зараз». Так зашепотів Євген Михайлович, утискаючись у сніг. Гетьманець прострілював усю місцевість — його розташування в окопі давало змогу контролювати територію. Січовики теж попадали в сніг, а хто не встиг — лежав із пробитою головою. Біс його знає, що робити!
Коновалець роззирнувся. Зліва стрілянина трохи вщухла, було чутно хрипи і крики. Попереду кулемет відхаркував свинець, реагуючи на будь-який рух. Євген Михайлович підняв голову — неподалік був один із бійців.
— Брате, діло є, — захрипів Коновалець.
Той почув, підповз.
— Так, слухаю.
— Як звуть?
— Павло Гаврилович Вітко.
— О, це добре. Слухай, Павле Гавриловичу, потрібно обповзти окоп ліворуч, он там, бачиш, біля кущів. Треба взяти вогонь на себе. Відволікти його. Щоб він розвернув дуло на тебе. Зрозумів?
— Та що ж тут не зрозуміти.
— Ось і добре. А ми в той час зайдемо з цього боку.
— То зрозуміло.
— Гм, ось ти який, Павле Гавриловичу.
— Та праведне діло нехитре.
Солдат підморгнув і поповз убік. Кулемет огризався, і снігові бризки від куль злітали у повітря. Потрібно було просуватися вперед, але як? Євген Михайлович завмер, він вдивлявся в прозору імлу. Тут збоку пролунали постріли, і в окопі хтось глухо скрикнув. Ще постріл. Знову крик. За кілька секунд усе завмерло — і раптом кулемет застрочив, але вже в бік кущів.
— Оце так Павло Гаврилович! Оце так молодець! — вигукнув Коновалець.
І миттєво схопився, пробіг сажнів зо два, на ходу висмикнув чеку й кинув гранату в окоп. Вибух пролунав у ту мить, коли Євген Михайлович припав до землі, затуливши голову руками. Струмінь чорної землі, білого снігу, червоної крові — усе це злетіло в повітря, а тоді посипалося на землю.
Коновалець звівся, кинувся вперед. Його приклад наслідували інші, і ось уже кілька десятків січовиків рухалися до села. Стрілянина ще чулася десь поміж хат. Тут він і побачив Павла Гавриловича.
— Добре, брате. Сміливості тобі не позичати, — сказав Євген Михайлович.
