Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

Трохи відкинувся, закурив. Дим укрив свічку, немов хмари сховали сонце. На якусь мить стало нестерпно душно. Повітря поважчало. Він наче набрав вагу, яка лягала на плечі — хотілося скинути із себе всю повітряну масу і знову стати вільним. Чоловік підвівся і відчинив вікно — мороз миттю наповнив приміщення, протікаючи у віконну щілину крижаною цівкою. Можна було побачити ці морозні потоки, які котилися упереміж зі сніжинками, — вони прослизали в кімнату. Чоловік постояв, спостерігаючи за сніговою течією, а потім причинив вікно.

«Сьогодні на засіданні Директорії говорили про державну політику. Ліві есдеки, есери висловлювалися проти парламентаризму. Вони кричали, що це — пережиток минулого, а народні ради — це віяння часу. Зчинився галас. Директори Макаренко і Швець підтримали мене, але Вин­ниченко виголосив такий довгий спіч, що захотілося вити від людської дурості. Тут же він почав говорити про союз із Радянською Росією. Як же так? Заради чого тоді все це?! Потрібні Установчі збори й вибори. Демократія, а не червоний соціалізм. Більшістю голосів таки вирішили дотримуватися нейтралітету між Антантою і Кремлем. Усі мої вмовляння не робити цього були марні. З таким рішенням ми можемо вскочити в халепу. У мене погане передчуття», — написав чоловік.

Він знову встав, пішов у темряву. Здавалося, що він стоїть аж біля стіни, але якщо придивитися, то можна було побачити сіру фігуру лише за кілька кроків від столу. Чоловік ніби намагався подивитися на себе збоку, тому вп’явся поглядом у порожній стілець. Йому хотілося уявити, зрозуміти, осмислити, хто він — той, хто сидить на стільці, та геть нічого не виходило.

«Брат потім сидів зі мною допізна. Ми курили й говорили про дитинство. Відчувалося, що він намагається мені щось сказати, але все не може наважитись. Опісля загасив цигарку, подивився на мене і сказав, що я роблю велику помилку, зв’язавшись із соціалістами. “Ліві всіх згублять, Симоне”, — сумно казав він мені. Я, звісно ж, намагався заперечити. Політична необхідність така, що селяни й робітники зможуть сприйняти тільки ліві ідеї. На що Сашко відповів, що не потрібно шукати легких рішень. Сказати, що я був здивований, це просто делікатно промовчати. Я ж не соціаліст, а демократ, — намагався відповісти братові. Але він тільки хитав головою так, що мені стало ніяково. Насамкінець він попросився на фронт і поїхав до Коновальця — у його Облоговий корпус. Нехай Бог його береже», — дописав чоловік.

Йому стало так сумно — хоч вовком вий. Можливо, він помиляється, а може, усе й правильно — потрібно лише почекати. Роблячи ставку, він грав майже наосліп, тому що ніхто не міг передбачити результат гри.

«Сьогодні вночі розпочався штурм Києва. Невдовзі все вирішиться. Ми на порозі нової ери. А тим часом Болбочан викликає неприховане роздратування у наших лівих, адже він заборонив збір Робочих рад у Харкові. Довелося не допустити його похід на захід, у київському напрямку. Я знову нажив собі ворога. Якого за рахунком? Незабаром, якщо зібрати моїх ворогів, вийде ціла країна. Іноді я думаю, що народився тільки для того, щоб наживати недоброзичливців», — написав чоловік і одразу ж хмикнув.

Йому не було чого додати. Він обережно склав купкою всі аркуші й вирівняв, постукавши їх об стіл. Тоді відклав і взяв останній чистий аркуш, і матове світіння розпливлося по паперовій поверхні, ніби сонце, що намагається вислизнути з полону білих хмар. У дитинстві він любив такі хмари, тому що вони були подібні до небесних ягнят, які паслися над Полтавою рано-вранці. Знов-таки сумно усміхаючись своїй хлопчачій наївності, чоловік умочив перо в чорнило.

«Як же мені лячно! Так, ніхто не здогадується про моє побоювання, що все провалиться. Розвіється димом. Нічого в нас не вийде. Я бачу, як Володимир Кирилович частенько побивається, і мені самому хочеться сісти разом з ним і заголосити. Сказати, що все пропало, розлетілося за вітром. Скільки разів я хотів усе покинути! Виявляв малодушність, бажав укоротити собі віку, бо сил немає це нести. Господи, немає сил і немає мене! Я втомився зносити образи й тягарі. Щойно западає ніч, приходить темрява — і здається, що вже ніколи не буде світанку. Померти, згинути, пропасти. Якби хтось бачив, як я набираюсь духу, щоб піднімати себе кожен день із ліжка! Змушую тіло підкорятися духу, тому що життя — це і є дух. Ніхто про це не знає. Ніхто. Вони ж думають, що я дерев’яний. Чи із заліза. Створений із мармуру й холодний, наче лід. Нехай так і думають. Але я не можу собі дозволити бути слабким. Ніколи. Ніколи. Ніколи», — написав чоловік.

І опустив голову. У якийсь момент його тіло розм’якло, ніби він скинув із себе якийсь тягар. Здавалося, що він майже знепритомнів і ось-ось впаде на підлогу. Так тривало кілька хвилин. Нічого не змінювалося. Тіло і світло. Жовтувата тінь падала в темряву. Раптово чоловік ожив, наче це була чудернацька машина із заводним механізмом, ключик якої обернувся — і він запрацював. Нахилився, понишпорив під столом, а потім дістав мідний таз. Акуратно склав аркуші паперу й підніс свічку. Полум’я одразу ж учепилося за паперовий край — спершу обережно, а потім усе жвавіше й жвавіше взялося жадібно поглинати написане. Чорний дим піднявся над столом і тягся до обличчя чоловіка, який усе ще тримав у руках свічку. Веселі відблиски зненацька забігали по його шкірі, перетворюючи її на калейдоскоп відтінків. Імла відступила, і полум’я все дужче розгоралося, простягало свої хижі щупальця до чоловіка. Він дивився на вогонь і не міг відвести погляду. Налетів вітер і раптом відчинив вікно, підхопив попіл, зриваючи з вогню шматочки спалених аркушів, схожих на пожухле відмерле листя, — і ті закружляли, полетіли вглиб кімнати разом із попелястими пластівцями людської душі.

Холодний вітер стягнув шкіру на обличчі, через що воно стало схожим на суцільну червонясту пляму. Час від часу падали на щоки сніжинки й замість того, щоб перетворитися на краплі, ще довго лежали на захололій шкірі. Нічне небо так налилося синявою, що здавалося, ніби синій колір ось-ось перетвориться на чорний. Жовтий, наче старець, місяць висів над темним лісом, і високі верхівки дерев торкалися зморшкуватої місячної поверхні. Снігові хмари іноді прикривали собою нічне світило, але навіть крізь їхні щільні тіла просочувалося