Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
— Лягай! Лягай! — наказала вона Лесі.
— Мамо, що відбувається, — відповіла дівчинка, але слухняно лягла в сніг.
Вони так припали до землі, що виднілися тільки два сіренькі пагорбки на білому тлі. Тінь допомагала їм — огортала своєю мертво-блідою плащаницею; хуртовина миттю навіяла на них снігу, немов хоронила їх у крижаній утробі; тополя ніби нахилилася над ними, прикриваючи своїми худорлявими гілками. Снігова маса враз потрапила за комір, обліпила шию, вкрила обличчя.
— Мовчи, благаю тебе, мовчи! — застогнала, зашепотіла, заблагала Ольга до малої.
Бушлат був зовсім близько. Сердюк повільно ступав, поглядаючи на всі боки, очікував, коли його товариші перевірять квартиру, вже порожню. Три кроки вперед, два назад. Ось і друга цигарка. «Собака виє, це не на добре. Ніхто, ніхто не виходить із парадного. Чому вони так довго?» Сердюк зупинився за три сажні від жінки з дочкою, нахилився, потер рукою чобіт, наче помітив на ньому бруд. Ольга тремтіла, Леся стогнала, бушлат хмикав. Вони ще довго перебували так утрьох — кожен у своєму світі. Служивий мріяв повернутися до казарми й там, у теплому приміщенні, розтягнутися на лежаку і не думати ні про що, особливо про завтрашній день. Ці нишпорення по місту в пошуках сім’ї Петлюри втомили його. Щодня Аркас виписував накази: то терміново знайти втікачів, то припинити пошуки до особливого розпорядження. Схоже, що він теж сумнівався — шукати чи вдавати, що шукає. Але тут підключився Особливий відділ, який почав активніше вести розшуки, і сердюків знову погнали по місту.
Бушлат походжав сюди-туди. Ольга з Лесею геть змерзли, але старалися не рухатися. Іноді жінка гладила дівчинку по спині, немов намагалася проникнути крізь товстий шар шуби, доторкнутися до її тіла, відчути тепло душі. Скільки їм так сидіти? Можливо, варто здатися? Ольга похитала головою, намагаючись скинути малодушні думки з голови, як попіл з волосся. Було так холодно, що здавалося, ніби все тіло перетворюється на крижину. Так їх і знайдуть тут — завмерлих.
— Кхе-кхе, — хвора Леся закашлялась, притуливши свої маленькі долоньки до рота.
— А… Тихо-о-о, — прошепотіла мама.
Вона пригорнула дитину, спробувала допомогти і прикрила своєю рукою її ротик.
— Кхе-кхе, — не могла зупинитися дівчинка.
Цієї миті озвався пес, і його тремтливе, глухувате завивання заповнило всю околицю. Бушлат вилаявся. Йому вже хотілося забратися звідси, та його підручні не з’являлися.
— Кхе-кхе, — Леся кашляла, іноді прибираючи долоньку від губ.
Сердюк роззирався довкола. Ольга завмерла, готова кинутися на солдата, щойно він ступить крок їм назустріч. Бушлат повернув голову в їхній бік і роззявив рота. Жінка заплющила очі. По-дитячому чекала на диво. Але нічого доброго не відбувалося, навпаки — пролунав тріск, нога сердюка ступила на край стежки, і обмерзла крайка зламалася під підошвою. Перед очима в Ольги вже пливли кола, від напруги різало повіки. Порожнеча… Скільки ще дивитися в порожнечу? Знову хрускіт. Схоже, бушлат вдивляється в закуток, де вони заховалися. Розгледіти їх тут не так і легко, але якщо ступить іще крок — хтозна… Ольга хотіла було розплющити очі й кинутися навтьоки, проте раптом перед нею виникла біла пляма. Спочатку вона подумала, що збожеволіла, тому що пляма почала розростатися. Потім посередині засвітилася ще одна, більш яскрава й трохи червонувата. Вийшло велике сонце, яке все заповнило собою. Жінка хитнула головою, щоб видіння зникло, та замість цього в червоному світінні з’явилася чоловіча постать. На чоловікові — довгий одяг, підперезаний золотим паском, волосся біле, як молоко, а в очах — полум’я. Ольга вирішила, що їй усе це ввижається, тож спробувала встати, але не змогла й пальцем поворухнути. Хотіла закричати від безсилля, але рот був мов запечатаний. І ось незнайомець глянув на неї — і всміхнувся. Його усмішка, сповнена життя, раптом заспокоїла Ольгу, і вона обм’якла.
Сердюк ступив фатальний крок. Сніг заскрипів іще дужче. Собака вмовк. Розв’язка наближалася. Іноді час уповільнює свій темп і одна секунда здається цілою хвилиною. Ось і цієї миті час ніби заморозився, застиг. Принаймні так здалося Ользі. Нехай солдат у бушлаті їх схопить. Нехай приведуть до Скоропадського. Нехай обзивають і б’ють. Нічого вже не має значення. Є тільки усмішка вогняної людини.
Аж тут із парадного вийшли два бійці. Грюкнули дверима, потупотіли стежкою.
— Вони втекли! Здається, нещодавно. Вперед! Можливо, наздоженемо їх. Розділимося! — закричав один із них.
І бушлат посунув слідом за товаришами. Ольга, усе ще із заплющеними очима й стиснутими кулаками, лежала в заметі. Це тривало доти, доки дитяча ручка не торкнулася її плеча.
— Мамо, мамочко. Злі дядьки пішли.
Ще кілька хвилин вони не піднімалися. Потім устали. Ольгу трясло. Дівчинка закашлялася. Голодні, змерзлі, приречені. Стояли посеред чужого двору — усім світом покинуті! Усім світом розшукувані! Вітер кидався на них ведмедем-шатуном, що шукає жертву. Ніч загорнула їх у свої савани, як загортають небіжчика.
— Н-н-н-ам потрі-і-ібно йти-и, — прошепотіла Ольга.
Дівчинка важко дихала.
— М-и-и при-й-де-е-емо, роз-то-пи-и-мо піч і зі-і-ігрі-і-ємось, — говорила Ольга, навіть не дивлячись на донечку.
Вона схопила її долоньку, яка від холоду вкрилася прозорою шкоринкою. Поплентались стежкою. Місто немов вимерло. Із півдня знову долинали гарматні постріли. Ляскання вибухів відгукувалося легким брязкотом скла у вікнах. Якщо повільно рухатися, можливо, ніхто й не помітить. Якщо притиснутися до стіни, можна злитися з цегляною кладкою. Якби ж стати невидимими й розчинитися в повітрі. Вони йшли, плелися, наче хворі. Іноді зупинялися, щоб сховатися за деревом від крижаного вітру. Ніхто не міг прийти їм на допомогу. Ніхто! Мама і дочка привидами брели по місту. Ні земля, ні небо не приймали їх. Двох маленьких, зневірених людей.
А з околиць Києва все частіше чутно було стрілянину. З усіх боків місто обступили петлюрівські війська. І не було жодного шансу забутися від цього постійного гуркоту гармат, який в один момент став гулом усередині, десь біля серця.
— Мамо, ти мене тут не залишиш?
