Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Ні, не залишу. Інакше навіщо мені жити?

— Ти ж інколи свариш мене. Тож я погана, як ті дядьки?

— Ні, Лесю. Ти занадто чиста для цього світу.

— Як це — чиста?

— Це означає, донечко, що в тебе немає бруду в душі.

— А багато в людей бруду?

— Багато. Інколи за брудом навіть не видно людини.

За годину вони побачили попереду патруль. Ховатися вже не було куди — два солдати йшли Хрещатиком, поглядаючи на всі боки. Ольга тримала за руку Лесю так, що дитина відчула, як напружена долонька матері судорожно підстрибувала. Коли до них було всього двадцять сажнів, надії на порятунок не лишилося.

— Мамо, вони йдуть. Що робити?

— Мовчи. Я все скажу. Що ти хвора і ми шукаємо лікаря.

— Я боюся, мамо. Боюся. Тато прийде нас рятувати?

Ольга хотіла було відповісти щось підбадьорливе, але на гадку нічого не спало. Її було розчавлено. В очах — діра. У душі — скелі. Як вона могла підтримати свою донечку? Де знайти джерела води живої, коли все навколо замерзло? Жінка вже приготувалася, що їх схоплять, — відстань до солдатів скорочувалася. Цього разу точно схоплять. «Що їм сказати, що їм сказати?» — думала Ольга. Та нехай уже їх затримають, нехай ведуть куди завгодно — аби в тепло.

— Як я змерзла, Лесю. Як змерзла!

— Я обов’язково тебе зігрію, матусю. Як можу, зігрію.

Вони зупинилися. Чекали на вирок. Та раптом на протилежному боці Хрещатика пролунав дзвін розбитого вікна, а за ним — пронизливий жіночий крик. Солдати миттю кинулися туди. Крики посилилися, а мама з донькою поспішили вперед, подалі від військових. Ступивши кілька кроків, Ольга знепритомніла й упала в замет. Леся присіла поруч, погладила материні щоки, притулилася до неї, немов цуценя, а тоді поцілувала в лоб і тихо заплакала. Скільки між ними ніжності! Скільки тепла! Хто б міг виміряти любов, якби знайшлася ця міра? Жінка й дівчинка лежали в снігу, і ніхто їх не бачив. Ця ніч, здавалося, буде нескінченною…

Під ранок Ольга з дочкою все ж дісталися до квартири на Банковій. Кілька годин вони йшли, затаюючись при будь-якому шереху. Знайшли парадне, піднялися. Обмерзлими пальцями жінка вставила ключ у двері квартири, двічі прокрутила. Замок легко піддався, і двері відчинилися. Мати й дочка повільно, немов привиди, проникли у квартирну імлу. У приміщенні нікого не було. Ольга дісталася до спальні, оглянула ліжко — туди одразу ж залізла Леся. Її мати знайшла ковдру, не роздягаючись, лягла на ліжко разом із дочкою і миттю заснула.

Їхній сон був порожнім, немов осінній степ. Не з’явилося жодної постаті, не видно було птахів чи звірів. Лише шурхіт висохлої трави. Ольга прокинулася від того, що хтось грюкав у двері. Вона випросталася і подивилася на дочку — та, сон­на, щось бурмотіла. Був уже день. Бліде зимове світло проникало крізь намерзлі вікна, розсіювалося і перетворювалося на розбавлене молоко, яке розлили на підлогу квартири. Стукіт повторився. Ольга запанікувала. Сердюки їх усе-таки знайшли, тож марними були всі страждання. Що ж робити? Вона шепотіла собі й не знаходила відповіді. Підійшла до дверей. Прислухалася — нічого. Раптово пролунав залізний скрегіт — ключ проник у замок і теж двічі прокрутився. Жінка відскочила від дверей, вирішила було сховатися, але тут двері відчинилися і на порозі з’явився Андрій Григорович В’язлов, міністр юстиції гетьмана, який раніше приятелював із Симоном Васильовичем. Він зустрівся з нею поглядом і промовив:

— Дякувати Богові, ви живі!

Ольга недовірливо подивилася на нього.

— Що вам треба? — сухо прошепотіла дружина Петлюри.

— Не бійтеся, Ольго Опанасівно. Я з доброю звісткою. Ледве знайшов вас… Оце так… Дихання не вистачає, ви вже вибачте мені… Зараз… Зараз… Гетьман зрікся посади. Тепер Київ наш!

Уранці 19 грудня білою дорогою їхала чорна, як жук, машина. Снігові замети нависали по краях шляху. Автомобіль рухався швидко, похитуючись на ходу. Іноді його заносило на повороті або він застрягав у снігу — і тоді пасажири виходили з салону, підштовхували машину, поки та судорожно буксувала в заметі. Потім авто виїжджало на зім’яту, нерівну поверхню дороги, грізно пихкаючи й викидаючи клуби диму. День був сонячним. Яскраві промені падали на білосніжне поле й засліплювали очі. Вози й візочки повільно котилися до горизонту. Запряжена в сани худа, аж ребра стирчать, кобила була чимось схожа на залізний механізм, поверх якого натягнута шкіра — кобила ледве пленталась, а всередині неї зсувалися шестірні, поршні й вали, що приводять у дію руховий апарат. На санях дрімав дід, нахиливши голову, яка злегка похитувалась у такт руху. Його жилаві руки, вкриті каналами вен, міцно тримали віжки — і навіть уві сні дід примудрявся кермувати конем, злегка натягуючи повід. Кобилка похитувалася, неквапно перебирала копитами, похиливши голову.

Авто затрималося біля саней. Водій намагався викрутити кермо, але дід спав на санях і не поступався дорогою. Автомобільний клаксон загудів, старий стрепенувся і натягнув віжки. На передньому сидінні машини сидів Симон Васильович. Він уважно подивився на заспаного діда, який незграбно намагався впоратися з кобилою і відвести її вбік. Але вперта скотина чомусь не бажала сходити з наїждженого шляху — вона зупинилася впоперек дороги.

— Е, стара! Не стій на місці. Повертай, — закричав дід.

Уперта, як осел, кобила й не думала рушати.

— Геть розум втратила шкапа, — лаявся дід.

Симон Васильович вийшов з машини слідом за шофером. Дід бив кобилу конопляною мотузкою, а та лише нервово посіпувала хвостом.

— Бог у поміч, — сказав Петлюра.

— Ах ти гадина! — прошипів дід, а потім схаменувся і беззубо всміхнувся. — Це я не тобі, синку.

— Я так і зрозумів, — у відповідь усміхнувся Петлюра.