Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Моріц почав пояснювати ходжі, що Ґардель — знаменитий музикант, найвідоміший в Аргентині, і що співає він особливий різновид музики, якої не було п’ятсот років тому.

— Танґо? — запитав Заїм.

— Так, танґо.

— Чудово, то нехай припинить, — знизав плечима ходжа.

— Він не може припинити, — засичав Моріц. Подумав, що від цього типа вони не отримають запису.

— Не переживай, друже, зроблю я для нього той запис, та от не впевнений, що він йому допоможе.

Моріц сполотнів і глянув на Ґарделя. Тому теж хотілося звідси піти.

— Я мав би бути зовсім дурником, щоб не помітити: ви обоє вже шкодуєте, що прийшли до мене. Мовляв, Заїм — ходжа страшний, знає, що у вас у головах і про що ви думаєте! Та ні, друже, просто на що ж ти дивитимешся, коли проситимеш незнайомця про допомогу, як не на руки? А що зауважиш на моїх руках, особливо якщо прибув із далекого краю, як не брудні нігті? Моя справа пояснити, чому вони брудні. І дурнем би я був, якби не знав, як тебе налякає, коли скажу, що твоєму дорогому другові найлегше було б послухатися циганки. Але якби він планував її послухатися, то не прийшов би до мене. А тепер переклади йому все це гарненько.

Він дивився на цих двох людей, але його більше цікавило, чому тутешній подався в такі далекі світи, ніж чому приїхав чужоземець.

— Найлегше йому послухатися циганки, бо все інше, що може йому допомогти — це питання віри, а ніхто не може бути абсолютно впевнений, вірить він чи не вірить. То лише Богові відомо, за цим він і розподіляє душі туди й сюди. І ніхто, окрім Нього, не знає, що в кожного з нас на душі і які думки крутяться в голові. Я не знаю, але й та його циганка теж не знала. Але так само, як я міг зауважити, що він дивиться на мої брудні нігті, і так само, як я зміг тебе налякати, так і вона знала, як підкорити його своїй силі. Важливо тільки: вірить він у те чи не вірить. Переклади йому.

Мабуть, він утік від якогось великого зла або лихо комусь заподіяв, бо тільки від помсти тікають так далеко. Тому й повернувся — побачити, чи минулося те, що його прогнало. Всі рано чи пізно вертаються. Людина не зможе заспокоїтися, якщо не повернеться.

— Коли б я тобі сказав зараз, що ти впадеш і зламаєш ногу, хоч, Аллаг мені свідок, я нічого такого нікому не бажатиму, ти б тоді спіткнувся і зламав ногу. Може, не сьогодні, не завтра, але два роки — це довгий час. Це сталося б, але не тому, що я тобі так прорік, і не тому, що я тобі, не дай Боже, наврочив, лише тому, що ти мені віриш. Я прийняв тебе у мечеті, в мене тюрбан на голові, довга борода, а обличчя таке, ніби я вже помер. Ти б сказав собі: такий точно знає все наперед. Отак і баби ворожать. Займаються цим, тому люди й вірять, буцім вони теж знають майбутнє. Тоді, навіть не замислюючись, спіткнешся, зламаєш ногу і скажеш: лише подумай, який цей Заїм розумний. Або ж його розум від шайтана, або йому відомо, що шайтан задумав. А насправді це тебе добрий Аллаг карає, бо ти вірив у те, у що вірити не слід. Ану ж бо, переклади йому це, дізнаємось, що він із цього приводу думає.

Карлос Ґардель нічого не думав.

Йому просто було страшно, і він хотів повернутися додому.

— Цього не мусиш мені казати, — всміхнувся йому Заїм, — я б і сам хотів на твоєму місці. Що далі їдеш, то краще бачиш: слід було залишитися.

— Чи ж добре я сказав? — звернувся він до Моріца.

— Я тут неважливий, ми не через мене прийшли.

— Ну, бачиш, я от думаю, що ви саме через тебе прийшли, а не через ту циганку. Ліпше я вам обом розповім дещо, а ви вже собі розумійте, як кожному заманеться. Ще до того, як ти народився (та й твій друг, мабуть, теж), жив у Сараєві такий собі Ібрагім-беґ Кустура. Учений чоловік, гафіз[45], люди кажуть, ще й евлія — святий. Я не знаю, чи насправді він був евлія, — ні про кого не наважуся судити, бо як це я, дрібний Божий хробак, мірятиму чиюсь святість. Але людям можна навіть таке — не відправить же Аллаг увесь народ у пекло, хоч би вони й помилялися, то нехай залишається все по-людському. Ібрагіма-беґа зустрічали як святого. За османських часів він не надто переймався своєю славою і не пишався, боронь Боже. Був скромний, якраз настільки, як то розумна людина, коли бачить: усі й так її шанують, тож нема чого надиматися. Завжди зі спокійним обличчям, ясним поглядом, а рухи такі, наче постійно боїться перекинути горщик із братками. Такий, кажу, був наш Ібрагім-беґ Кустура, поки султан над цим краєм панував.

Та коли шваби увійшли в місто[46], він різко змінився. Раніше йому місця на вулиці було треба рівно стільки, щоб плечі пройшли, а тепер наче якийсь ширший став. Походжав, як ґазія, все хотів, щоб жандарми його сахалися. І вони таки сахалися, правді бути. А людям це подобалося. Як же не сподобається, коли настала влада невірних, у місті будують церкви, і кожна пнеться, щоб мати дзвіницю, вищу за Беґову мечеть[47]. Ото вже ми осоромилися, хоч завжди здавалося, що це інші ганьблять нас. І тільки він єдиний зробився ширшим і ходить собі.

Ходив отак Ібрагім-беґ Кустура, погляд у нього став якийсь гострий, весь він здавався мені як ті старигані, коли до них прийде друга молодість, але за деякий час і шваби почали зауважувати, як ходить гафіз. І можу тобі сказати: їм це не сподобалося.

За турецьких часів Ібрагім-беґ, наскільки мені відомо, не робив записів. Хто б до нього не звертався, він радив регулярно молитися і зазирнути до себе в серце, і якщо в серці чисто — Милостивий Аллаг допоможе, щоб життя прохача покращилося. Та щойно прийшла Австрія, він тих записів понаробляв кому треба було і кому не треба. Мене й не здивувало б, якби він їх сам собі складав. Я було думаю: недобре так, мій Ібрагіме, скуштуєш ти біди, як ніхто досі, але що ж я, маленький ходжа, казатиму самому Кустурі. Мовчу-мовчу, та своє знаю. Муйо Фазлінович звеселяє народ і розповідає, що