Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

— Чого ж ми досі там не були? — запитав аргентинець.

— На те є причина, — відповів Моріц.

— Якби не моя діарея, ти не пішов би до рідного дому! — чудувався Ґардель.

— На те є причина, — повторив Моріц, і більше вони про ту причину не розмовляли.

Піднімалися на Мейташ, дерлися вгору на Сепетаревац, у прочинених вікнах деренчали каструлі, жінки перегукувалися з одного кінця вулиці в інший, ширилися запахи капусти й баранини, а схилом униз, з індіанськими криками, з’їжджали діти у химерних візках з металевими коліщатами, від звуку яких у Ґарделя волосся їжачилося на шкірі. Що вище вони піднімалися, то стрімкішою ставала вулиця, піт стікав йому по спині, він ледве дихав, а тоді його розібрав сміх.

Він реготав, поки Моріц намагався віддихатися. Вони стояли перед останнім великим підйомом, і йому не хотілося питати, чого аргентинець сміється. Ще трохи — і вони піднімуться на Бєлави, аж тут він уперше подумав, що звідкілясь міг би вигулькнути Мозес Пінто. Обличчя його якось спохмурніло, і якщо досі він не виглядав щасливим від повернення до рідного дому, то тепер узагалі здався Ґарделю схожим на школяра, що вертається з самими двійками у щоденнику. Тому той і сміявся.

На будинку Фінці великими червоними літерами було написано: «Електричний струм “Едісон”», а трохи нижче дрібним чорним нібито рукописним шрифтом: «Підімкніться до майбутнього у Баранона Фінці!». Вони зайшли всередину, колись тут була крамниця колоніальних товарів, а тепер за прилавком у чорному вечірньому костюмі й краватці-метелику стояв старий з орлиним носом і приязно мружився до відвідувачів.

— Мерхаба, шалом і добрий день, — мовив і змахнув рукою, показуючи на те, що було в нього над головою.

На дерев’яних полицях, застелених синім пакувальним папером, лежали лампочки різних розмірів, електричні праски і радіоапарати, а в кутку, на маленькому червоному килимі, стояла перукарська сушарка-ковпак зі стільцем.

— Що панство більше цікавить: лампочки «Осрам», найякісніший дойч-товар, чи оця дивовижна праска, особистий патент містера Едісона, чиїм ім’ям наша маленька крамничка має честь бути названа, чи, може, радіоапарат, по музику в наші дні вже не мусите йти в оперу, і поневіряння в поїзді, щоб дістатися нашого королівського й імператорського Відня, теж зайві: тепер і музику, і Відень ви отримаєте разом із радіоапаратом, виробленим фірмою «Сіменс», спеціально для вас! Чи, можливо, вас цікавить оце найдавніше відкриття сучасної техніки — підійдіть, пане, ви просто підійдіть, випробуйте його самі…

Старий витягнув з-під прилавка старовинний джуґум[55] і тазик, гукнув:

— Симхо, принеси мені теплої води, панове хочуть випробувати чудесну сушарку!

Симха, очевидно, чекала за дверми, тож негайно й забігла з джуґумом, з якого кучерявилася пара, а іншою рукою взяла той, що вже був тут, і, усміхаючись клієнтам найширшою з орієнтальних усмішок, обидва нараз вилила в тазик.

Моріц застиг як укопаний, упізнавши старого Баранона і його дружину, та вони його не впізнали. Він хотів припинити цю виставу, але не знав як. Ґардель, який нічого не розумів, але був очевидно зачарований тоном викладу й досконалою хореографією, підійшов до прилавка, охоче дозволив старому скинути з нього куртку, а тоді нахилив голову — і вже мав мокре волосся, пальці Симхи милили його, Баранон побіг по свіжу воду, і поки Моріц збирався на силі, щоб заговорити, Карлос Ґардель уже сидів під першою перукарською сушаркою в історії Сараєва і не приховував задоволення від участі в такому незвичайному ритуалі.

— Тьотю Симхо, ти мене не пам’ятаєш?

— Любчику, синку, як же я можу тебе не пам’ятати? Я тебе на руках тримала, коли ти з матері вийшов, — сказала вона, але без образи. Просто не могла зрозуміти, чому малий Албахарі думає, ніби вона може його не пам’ятати.

— А він?

— Та його трохи очі зраджують. Котику, чи ж ти бачиш, хто до нас прийшов? — вхопилася вона за Баранона, який саме демонстрував Ґарделю, що чудесна сушарка для волосся може дути і як адріатичний бриз, і як пустельний вихор, і — щоб мені осліпнути, якщо брешу — наче карибський ураган.

— Моріце, дорогенький, чого ж ти зразу не сказав, що це ти? — старий погладив його по щоці. — Знаєш, скільки разів я думав, що в землю ляжу, а тебе так і не побачу? Тебе стільки років немає, а ми, бач, старіємо, — сказав старий, сльози наповнили його очі й потекли по щоках.

Без гримас та схлипів, вони просто текли, наче він їх і не відчував. Симха витягла носовичка й стала їх витирати.

— Стара, облиш мене зараз. Бачиш, я з нашим Моріцом розмовляю!

Голова Ґарделя вже починала потихеньку підсмажуватися під ковпаком, але він не знав, що слід робити. Його налякали сльози старого, власне, налякало те, що не сталося нічого такого, що віщувало б їх, тож усе це здавалося теж частиною ритуалу.

— Я приїхав подивитися, як іде життя в моєму давньому краю, — сказав Моріц.

— А чому ти поїхав? — запитав старий.

— Мусив.

— І невже тобі було легше там?

— Так, було легше.

— Ну то добре, якщо легше.

— І йому було легше мене не бачити.

— Кому?

— Дядькові Мозесу.

Старий зітхнув, гачок легкої іронії підчепив і підняв йому кутик губ, і він замахав вказівним пальцем до підлоги. Покручений ревматизмом палець нагадував голову карликового півника. Разів із десять той півень дзьобнув повітря, перш ніж Баранон сказав:

— Він уже нікого не бачить. Десять років під землею лежить, і земля, сподіваюся, йому не пером!

— Не дай Боже, Котику, як можна так про людину говорити! — запротестувала Симха.

— Мені можна. До мене він добрим не був. До кого був, той нехай інакше й говорить.

Так завершилися відвідини «Електричного струму “Едісон”». Так, так, він обіцяв старому Баранону заходити на каву. «Чи якщо голодний будеш, синку…» — сказала Симха. Він тільки кивав, погоджуючись, і з якоїсь причини не міг сказати їм, що знову їде, насправді був би вже й поїхав, якби його друга не спіткала раптова діарея. Про того навіть не питали, хто він і що, навіть не зверталися до нього, вочевидь, розпізнали іноземця. У Ґарделя трохи боліла голова, коли вони пішли далі, але це пусте, минеться. Волосся в нього було сухе, як солома, і пахло руками жінки, що цілий день прала білизну біля кринички на подвір’ї.

На пустирі за будинком Фінці виріс ліщиновий кущ. Дівчинка в інвалідному візку простягала руку, намагаючись ухопити листок. На вигляд їй було років дев’ять-десять. Поруч хлопчик бавився ганчір’яним м’ячем: