Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Карлос Ґардель не дізнається, що її звати Сонєчка Соловйова, що вона донька полковника російської імператорської армії і що за шість років до цього вона танцювала перше танґо в Сараєві. Може, нічого й не змінилося б, якби було кому сказати Ґарделеві про це, але іноді трьох таких фактів достатньо, щоб змінити життя людини.
Рано-вранці, перш ніж Ґардель прокинувся, Моріц пішов до Маґрибії, мечеті, де колись правив ходжа Муйо Фазлінович, мабуть, найвеселіший слуга Божий, який будь-коли ходив по землі. Він завжди знав, що все закінчиться добром, а людині тільки належить за розкладом і всіма правилами молитися та виконувати всі обов’язки вірянина і приходити на допомогу іншим, найбільше — сміхом та добрими словами, ніж у який інший спосіб. Як буде потреба, знайдеться той, хто прийме тебе під своїм дахом, коли паводок знесе твій будинок, трохи менше знайдеться тих, що опустять руку до власної кишені, коли тобі забракне грошей, але найрідкісніші ті, що позбавлять живу людину гризот, позолотять сміхом жіночі сльози й розбудять щастя у чоловікові. Аллаг чомусь вважав, що це ставатиметься саме собою, а тепер навіть Він не припиняє дивуватися, як же тяжко насмішити нас у тяжку годину. Так говорив Муйо Фазлінович і тільки й видивлявся довкола, кому б це розігнати хмари з голови й серця. Він мав глибоку віру, але часто траплялося, що робив людям запис. Це суперечило його довірі до Всемогутнього Бога, та він знав, що Добрий і Праведний не дорікатиме йому, бо до запису докладалося дещо цілком відповідне до місії Муйо. Слово, два, сотні, тисячі слів — скільки треба було залежно від важкості випадку, — промовлених з усмішкою й добротою, які часом небезпечно межували із жартами, після яких людський відчай танув, наче сіль у воді. Говорили, мовляв, нема нічого кращого за той запис, що зробить Муйо, — він позбавляв людей усеможливих тривог, лікував важкі хвороби, і по тридцяти роках шлюбу, здавалося, чоловік знову закохувався в дружину, і тільки Муйо знав, що річ не в записі, а в тому, щó він людям сказав. Він торкався потаємної струни — і люди ставали щасливішими, або принаймні легше зносили найгірші нещастя. Улеми[44] не надто поважно сприймали ходжу Муйо Фазліновича, хоч не могли заперечити ані його знань, ані чесності, ані абсолютної відданості Богу, але що ж будеш думати про Божого слугу, який кожному, навіть найостаннішому зайді, казав: не називай мене Мустафою, бо Мустафа я перед Милостивим Аллагом, перед тобою я Муйо.
Моріц гадав, що всі проблеми Ґарделя вирішаться, якщо він приведе його до ходжі Муйо. Сам перекладатиме слова Муйо, а все інше Ґардель прочитає з обличчя.
Однак у Маґрібії він його не знайшов. Замість нього застав маленького чоловічка з жовтавим лицем і довгою білою бородою. Той назвався Заїмом і сказав, що ходжа Муйо Фазлінович два роки тому поїхав до Туреччини і не повернеться більше. Набридло йому возитися з різношерстим людом, каже, що настали безбожницькі часи, але він вирушить на Схід і сподіватиметься, що ті часи його не наздоженуть. Моріц запитав, куди саме поїхав Муйо, до якого міста. Заїм відповів, що не знає, і малоймовірно, що хтось у Сараєві може знати. Коли Муйо їхав — не виглядав на людину, яка радітиме, коли її знайде хтось із рідного краю.
— Гаразд, коли вже Муйо нема — чи робиш ти записи? — поцікавився Моріц у Заїма.
— Залежить кому і залежить коли.
— Чи робиш для людей іншої віри?
— Роблю, якщо гадають, ніби це їм допоможе.
— То чи не допоміг би ти одному іноземцеві?
— А звідки іноземець?
— Здалеку.
— Наскільки здалеку? — питав чоловічок, змінивши тон і постійно роззираючись довкола, наче людина, що загубила парасольку.
— Із Аргентини, — сказав Моріц, уже трохи нервуючись.
— А звідки з Аргентини, то ж чималий край?
— Не такий уже й великий, — затявся Моріц, — якихось двадцять мільйонів мешканців. А зате пасовиська — ніде таких нема, а з міста до міста по сім днів доводиться їхати.
— Тому й питаю, звідки він, то ти скажи: з Кордови, з Ла-Плати чи з Санта-Фе. Не з Буенос-Айреса ж, мабуть.
— Та от саме з Буенос-Айреса, — Моріц почувався приблизно так само, як і Ґардель, що вперше побачив мечеть.
— І що він тут у нас робить?
— Нічого, це я його привіз.
— Звідки, з Буенос-Айреса? — тепер здивувався Заїм і вперше трохи підвищив голос, і навіть перестав роззиратися довкола.
— Так, на кораблі до Яхина, потім до Спліта, а далі автомобілем і поїздом.
— Боже мій, але навіщо?
— Щоб Муйо зробив для нього запис. Якась циганка читала долю в нього на долоні й побачила щось лихе.
— Добре, тоді приводь його до мене, бо Муйо не знайдеш, хоч би й до Судного дня чекав, — сказав Заїм.
Моріц застав Ґарделя за сніданком. Він виглядав стурбованим і знову наче цілу ніч не спав. Ти глянь на нього, уже й призвичаївся, подумав Моріц, коротко ж протривав і цей його подив. Вони негайно вирушили до Заїма, Ґарделю не сподобалося, що перед входом до мечеті довелося роззутися, і Моріц спробував його насмішити: «У цій країні найбільшим гріхом вважається крадіжка чужих черевиків, так що тобі нíчого тривожитися за взуття». Ґардель поглянув на нього спантеличено — отак, значить, саме черевиків?
Заїм сів на килим, схрестивши ноги, і запропонував їм зробити так само. У нього брудні нігті, подумав Ґардель.
— Вчора я копав город, довго стояла посуха, а коли глина наб’ється під нігті, її й за два дні не виколупаєш. Переклади йому, що я сказав.
Моріц переклав, після чого в Ґарделя затремтіли губи і він заходився вигадувати годящу брехню.
— Облиш, це зайве, — відмахнувся Заїм. — А що тобі сказала та циганка?
Ґардель розповів, що вона прорекла йому два роки життя, якщо не буде жити так, як п’ятсот років тому.
— То чого б тобі справді так не
